Артур Дойл - Пригоди Шерлока Холмса. Том 1

— Ви найняли їх для Брикстонської справи? — спитав я.

— Так, мені треба з’ясувати одну подробицю. Тут потрібен лише час. Овва! Зараз ми почуємо щось новеньке про вбивство з помсти. Нас ушановує своїми відвідинами сам Ґреґсон, і кожна риса його виду випромінює задоволення. Так, так, зупинився... Ось він!

Нетерпляче задзеленчав дзвінок; менш ніж за хвилину білявий детектив збіг сходами нагору, перестрибуючи через три сходинки разом, і влетів до нашої вітальні.

— Любий мій друже, — вигукнув він, щосили трусячи покірну Холмсову руку, — привітайте мене! Я розплутав загадку, й тепер усе ясно як Божий день!

Мені здалося, що по виразному обличчю мого приятеля промайнула тінь хвилювання.

— Ви хочете сказати, що натрапили на слід? — спитав він.

— На слід? Та що ви, сер! Убивця сидить у нас за ґратами!

— Хто ж він такий?

— Артур Шарпантьє, молодший лейтенант флоту її величності! — вигукнув Ґреґсон, потираючи товсті руки й гордовито випнувши груди.

Шерлок Холмс полегшено зітхнув, і вуста його розцвіли усмішкою.

— Сідайте й беріть оцю сигару, — мовив він. — Ми палаємо нетерпінням дізнатися, як ви це зробили. Хочете віскі з содовою?

— Так, будь ласка, — відповів детектив. — Останні два дні забрали в мене стільки сил, що я аж падаю з ніг — не так, розумієте, через утому, як через розумову напругу. Адже вам таке відомо, містере Шерлоку Холмсе, — ми з вами однаково працюємо головою.

— Ви лестите мені, — похмуро заперечив Холмс. — То яким чином ви досягли таких блискучих результатів?

Детектив умостився в кріслі й запихкотів сигарою. Несподівано він ляснув себе по нозі й зареготав.

— Оце-то сміх! — скрикнув він. — Той бовдур Лестрейд гадає, що він розумніший за всіх, а сам пішов хибним слідом. Він шукає Стенджерсона, секретаря, а цей Стенджерсон так само замішаний в убивстві, як ненароджена дитина. А Лестрейд, звичайно, вже зловив його.

Ця думка так потішила Ґреґсона, що він сміявся до сліз.

— А як ви натрапили на слід?

— Зараз я все розповім вам. Докторе Ватсоне, це все суворо між нами, звичайно. Найперші труднощі полягали в тому, як довідатися про Дреберове життя в Америці. Інші чекали б, поки хтось відгукнеться на оголошення чи сам схоче надати відомості. Але Тобіас Ґреґсон працює інакше. Пам’ятаєте циліндр, що лежав біля трупа?

— Так, — відповів Холмс. — Із крамниці «Джон Ундервуд та сини», Кембервел-Роуд, сто двадцять дев’ять.

Ґреґсон помітно спохмурнів.

— Я й гадки не мав, що ви помітили це, — мовив він. — Ви були там?

— Ні.

— Ага! — ледве усміхнувся Ґреґсон. — У нашій роботі не слід нехтувати жодною дрібницею, навіть найменшою.

— Для великого розуму дрібниць не існує, — повчально зауважив Холмс.

— Отож я пішов до Ундервуда й спитав, чи не продавав він циліндр отакого розміру й форми. Той зазирнув до своїх книг і одразу відшукав запис. Циліндр він послав містеру Дреберу, до кімнат Шарпантьє на Торкі-Терас. Отак я дізнався його адресу.

— Розумно вчинили, авжеж! — пробурмотів Шерлок Холмс.

— Потім я вирушив до мадам Шарпантьє, — вів далі детектив. — Я побачив, що вона надто бліда й стурбована. З нею була дочка — дуже гарна дівчина, до речі; очі її були червоні, а вуста тремтіли, коли я заговорив до неї. Це не пройшло повз мою увагу. Я одразу відчув, що тут грають нечисто. Адже вам, містере Шерлоку Холмсе, знайомий отой морозець на серці, коли ви натрапляєте на слід. Я й спитав: «Чи чули ви про загадкову смерть вашого колишнього квартиранта, містера Еноха Дж. Дребера з Клівленда?»

Мати кивнула. Вона, мабуть, не мала сили промовити ані слова. Дочка вибухнула слізьми. Тут мені стало зрозуміло: ці жінки щось знають.

«О котрій годині містер Дребер поїхав на вокзал?» — спитав я.

«О восьмій, — відповіла мати, ковтнувши повітря, щоб стримати хвилювання. — Його секретар, містер Стенджерсон, казав, що є два потяги — о чверть на десяту та об одинадцятій. Він збирався їхати першим».

«І тоді ви бачили його востаннє?»

Жінка раптом невпізнанно змінилася. На ній не було лиця, коли я спитав про це. Минула майже хвилина, поки вона хрипко, силувано промовила: «Так».

На мить запанувала мовчанка; раптом дочка заговорила спокійним, чистим голосом.

«Брехня ще нікому не йшла на користь, матусю, — сказала вона. — Будьмо щирими з цим джентльменом. Так, ми бачили містера Дребера ще раз».

«Хай Бог тебе простить! — скрикнула мадам Шарпантьє, сплеснувши руками, і впала в крісло. — Ти згубила свого брата!»