Артур Дойл - Пригоди Шерлока Холмса. Том 1

— Не знаю, що й подумати. Нічого не розумію.

— Хтозна, може, все й з’ясується. А ви що скажете, міс Голдер?

— Правду кажучи, я спантеличена не менше від дядька.

— Чи мав ваш син на ногах черевики або капці, коли ви його побачили?

— Ні, він був босий, у самих штанях і сорочці.

— Дякую. Що ж, нам справді щастить у цьому розслідуванні, і якщо ми не розкриємо таємниці, то лише з власної вини. З вашого дозволу, містере Голдере, я ще раз вийду подивитися надвір.

Холмс пішов сам: як він пояснював, зайві сліди могли лише ускладнити його роботу. Десь із годину він пропадав, а коли нарешті повернувся, ноги його були обліплені снігом, а обличчя — незворушне, як і завжди.

— Гадаю, що я побачив усе, що треба, містере Голдере, — мовив він. — Мені краще повернутися додому.

— Але ж камені, містере Холмсе! Де вони?

— Не можу сказати.

Банкір сплеснув руками.

— Невже вони зникли назавжди? — вигукнув він. — А мій син? Дайте мені хоча б надію!

— Моя думка про вашого сина не змінилася.

— Тоді скажіть, заради Бога, що за чорна справа скоїлася в моєму будинку вночі?

— Якщо ви відвідаєте мене на Бейкер-стріт завтра вранці між дев’ятою й десятою годиною, то я вважаю, що зможу вам краще це пояснити. Як я розумію, ви надасте мені повну свободу дій за умови, що я поверну камені, й не пошкодуєте винагороди, яку я призначу?

— Я віддам за них усі свої гроші!

— Чудово. Я ще поміркую над цією пригодою. На все добре; може, я ще навідаюся цього вечора сюди.

Мені було зрозуміло, що мій друг уже щось надумав, проте я навіть уявити не міг, до яких висновків він прийшов. По дорозі додому я кілька разів заводив з ним про це розмову, але він щоразу переходив на щось інше, тож урешті я з відчаю припинив ці спроби. Не було ще третьої години, коли ми повернулися до свого помешкання. Холмс швидко пішов до себе й за кілька хвилин з’явився знов в одежі вуличного волоцюги. Запилюжене, потерте пальто, піднятий комір, червоний шарф і зношені черевики робили з нього чудовий взірець цього суспільного прошарку.

— Гадаю, що все гаразд, — мовив він, поглянувши у дзеркало над каміном. — Я хотів би взяти вас із собою, Ватсоне, але це неможливо. Чи я йду потрібним слідом, чи блукаю за болотяним вогником, — ми скоро дізнаємось. Я повернуся, мабуть, за кілька годин. — Він узяв з буфета шматок холодної яловичини, поклав його між двома скибками хліба, засунув цей немудрий харч до кишені й вирушив у дорогу.

Тільки-но я скінчив пити чай, коли Холмс повернувся — мабуть, в чудовому гуморі, вимахуючи в повітрі якимось старим черевиком. Він кинув його в куток і налив собі чашку чаю.

— Я зазирнув лише на хвилинку, — сказав він. — Зараз піду далі.

— Куди?

— До іншої околиці Лондона східного. Повернуся, мабуть, не скоро. Не чекайте на мене, якщо я спізнюся.

— Як ваші успіхи?

— Нічого, нічого. Гріх поскаржитись. Я був у Стрітемі, але до будинку не заходив. Це чудова маленька загадка, тож мені не хотілося б проминути її. Але годі вже балакати: треба скинути оце лахміття й знову стати порядною людиною.

З поведінки й слів його було видно, що він має причини для цілковитого задоволення. Очі його виблискували, а на блідих щоках навіть з’явився легенький рум’янець. Він швидко побіг нагору, й за кілька хвилин я почув, як грюкнули зовнішні двері: я зрозумів, що мій друг знову подався на своє полювання.

Я чекав до півночі, але він не повертався; врешті я пішов до своєї кімнати спати. Для Холмса було звичайною річчю зникати на цілий день або ніч, коли він натрапляв на слід, тож його запізнення нітрохи не здивувало мене. Я не знаю, о котрій годині він повернувся, але вранці, коли я зійшов униз до сніданку, він уже сидів за столом із чашкою кави в одній руці й газетою в другій — бадьорий і ошатний, як завжди.

— Пробачте, Ватсоне, що я почав снідати без вас, — мовив він, — але ж ви пам’ятаєте, що невдовзі з’явиться наш клієнт.

— Так, уже повернуло на десяту, — відповів я. — Ось, напевно, й він. Я, здається, чув дзвінок.

То справді був наш друг-банкір. Мене вразила зміна, що відбулася з ним: обличчя його, широке й жваве, тепер змарніло і взялося зморшками, а волосся, схоже, посивіло ще більше. Він увійшов стомлений, немічний: це видовище було ще сумнішим за його вчорашній бурхливий відчай. Він важко впав у крісло, яке я підсунув йому.

— Не знаю, за віщо мені така сувора кара, — мовив він. — Лише два дні тому я був щасливий і заможний, а тепер зостався самотній і зганьблений. Біда біду кличе. Моя небога Мері покинула мене.