Артур Дойл - Пригоди Шерлока Холмса. Том 3

Така була дивовижна розповідь, що я почув її того квітневого вечора, — розповідь, якій я нізащо не повірив би, якби на власні очі не бачив високу, худорляву постать і бадьоре, розумне обличчя людини, якої не сподівався побачити вже ніколи. Якимось чином Холмс довідався про смерть моєї дружини, але виявив своє співчуття радше в тоні, аніж у словах.

— Праця — найкращі ліки від скорботи, Ватсоне, — мовив він, — а цієї ночі нам обом доведеться так попрацювати, що коли ми зможемо довести цю справу до кінця, то сміливо скажемо, що недарма прожили своє життя на цій землі.

Марно я благав його розповісти мені щось більше.

— Ви багато почуєте й побачите ще до ранку, — відказав він. — Ми не розмовляли з вами три роки. Поки нам цього вистачить, а о пів на десяту ми вирушимо назустріч цікавій пригоді в порожньому будинку.

Справді, все було як за давніх часів, коли призначеної години я сидів поруч з ним у кебі, з револьвером у кишені й серце моє тремтіло в чеканні пригоди. Холмс був стриманий, похмурий та мовчазний. Коли світло вуличних ліхтарів упало на його суворе обличчя, я побачив, що брови в нього насуплені, а вуста міцно стулені. Я ще не знав, якого дикого звіра нам випаде вполювати в нетрях лондонського злочинного світу, але поведінка цього найспритнішого мисливця переконувала мене, що пригода ця буде вкрай небезпечна, а іронічна посмішка, що часом з’являлась на його аскетичному обличчі, не віщувала нічого доброго тій дичині, на яку ми полювали.

Я думав, що ми їдемо на Бейкер-стріт, однак Холмс зупинив кеб біля площі Кавендиш. Я дивився, як він вийшов з кеба, пильно озирнувся навсебіч і потім оглядався на кожному розі, аби переконатися, що за нами ніхто не йде. Дорога наша була якась дивна. Холмс завжди відзначався чудовим знанням завулків Лондона, й зараз він упевнено пробирався поміж стайнями та візницькими дворами, про які я навіть не знав. Нарешті ми вийшли на вузеньку вуличку зі старими, похмурими будинками, яка привела нас на Манчестер-стріт, а потім на Блендфорд-стріт. Тут він швидко завернув у вузький завулок, пройшов через дерев’яну хвіртку до безлюдного двору і відімкнув задні двері одного з будинків. Ми увійшли всередину, й він знову замкнув двері.

Тут було зовсім темно, але я відчув, що будинок порожній. Гола підлога рипіла й потріскувала під ногами, а на стіні я випадково намацав клапті обдертих шпалер. Холмсові тонкі, холодні пальці стисли мою руку, й він повів мене довгим передпокоєм, поки нарешті я не побачив неясні обриси віконця над дверима. Тут Холмс рвучко повернув праворуч, і ми опинились у великій квадратній порожній кімнаті, зовсім темній по кутках, але посередині освітленій ліхтарями з вулиці. Навпроти вікна, однак, ліхтарів не було, та й шибку вкривав товстий шар пилу, тож ми ледве бачили один одного. Мій друг поклав руку мені на плече й торкнувся губами мого вуха.

— Ви знаєте, де ми? — прошепотів він.

— Здається, на Бейкер-стріт, — відповів я, дивлячись крізь запорошене вікно.

— Саме так. Ми в будинку Кемдена, якраз навпроти нашого колишнього помешкання.

— Чого ж ми прийшли сюди?

— Звідси чудово видно наш мальовничий будинок. Чи можу я попросити вас, любий Ватсоне, підійти трохи ближче до вікна, — тільки будьте обережні, щоб ніхто вас не побачив, — і поглянути на вікна тієї кімнати, де колись починалися наші невеличкі пригоди? Зараз побачите, що за три роки нашої розлуки я не розучився дивувати вас.

Я прокрався вперед і поглянув на знайоме вікно. Тільки-но мої очі зупинились на ньому, як у мене вихопився вигук подиву. Штору на вікні було спущено, а в кімнаті горіло яскраве світло. Тінь людини, що сиділа там у кріслі, чітко вирізнялася на ясному тлі вікна. Голова, широкі плечі, гострі риси обличчя — все це не залишало жодного сумніву. Постать, напівобернена до вікна, нагадувала ті чорні силуети, які полюбляли малювати наші бабусі. То була точнісінька копія самого Холмса. Я був такий приголомшений, що мимоволі простяг руку, аби переконатися, що мій друг справді стоїть біля мене. Холмс аж трусився від сміху, який притлумлював у собі.

— Ну як? — спитав він.

— О Боже! — вигукнув я. — Це ж просто диво!

— Здається, літа не вбили мою кмітливість, а звичка її не висушила, — сказав він, і я почув у його голосі ту радість художника, який пишається власним твором. — А й справді схоже, хіба ні?

— Я ладен заприсягтися, що то ви.

— Честь виконання цієї фігури належить месьє Оскару Меньє з Ґренобля, що провів кілька днів за її ліпленням. Фігуру зроблено з воску. Решту я довершив сам, коли заходив на Бейкер-стріт сьогодні вранці.