Проте незабаром йому пощастило знайти вихід: сер Чарльз перейнявся дружніми почуттями до Степлтона і послав його як посередника до тієї нещасної жінки, місіс Лори Лайонс. Видаючи себе за парубка, Степлтон зовсім заморочив їй голову і дав зрозуміти, що одружиться з нею, якщо вона розлучиться з чоловіком. Треба було діяти наздогад негайно — сер Чарльз за порадою доктора Мортімера, з яким Степлтон про людське око погоджувався, збирався залишити Холл. Щоб жертва не вислизнула, він змусив місіс Лайонс написати той лист, у якому вона благала старого прийти на побачення до неї напередодні від’їзду до Лондона. Потім, вигадавши поважну причину, він підмовив її не йти на те побачення. Нарешті можна було діяти.
Повернувшись увечері з Кумбі-Тресі, він встиг забрати собаку, вимастити його своєю пекельною фарбою й привести на те місце, де на місіс Лайонс мав чекати старий джентльмен. Собака, нацькований хазяїном, стрибнув через хвіртку й помчав за нещасним баронетом, що з криком кинувся тисовою алеєю навтікача. Уявіть собі, яке то було моторошне видовище — у темряві за тобою женеться щось величезне, з вогненною пащею й палаючими очима. Серце старого не витримало, і він упав мертвий у кінці алеї. Собака біг за ним вузьким моріжком — через те на стежці не було жодних слідів, крім людських. Коли сер Чарльз упав, собака, напевно, обнюхав його, але не став чіпати мертве тіло й вернувся назад. Оті його сліди й побачив доктор Мортімер. Собаку відвели до схованки на Ґримпенській трясовині. Ця загадкова пригода завдала клопоту поліції, перелякала всіх сусідів, і, нарешті, нам запропонували її розслідувати.
Це все, що стосується смерті сера Чарльза Баскервіля. Тепер ви бачите, яка то була диявольська хитрість, — адже викрити справжнього вбивцю було майже неможливо. Він мав лише одного спільника, й до того ж такого, що ніколи не викаже, а гротескна, неймовірна природа злочину й поготів спантеличила слідство. Обидві жінки, причетні до цієї історії, — місіс Степлтон і місіс Лора Лайонс, — серйозно підозрювали Степлтона. Місіс Степлтон знала, які заміри чоловік плекав проти старого, знала й про існування собаки. Місіс Лайонс не знала ні про те, ні про інше, але її вразило, що смерть сера Чарльза сталася саме у ту годину, на яку було призначене побачення, про яке ніхто, крім Степлтона, і гадки не мав. Але обидві вони були під його впливом, тож їх він міг не боятися. Отже, першу половину задачі ми розв’язали з успіхом, але залишалися друга — набагато складніша.
Цілком можливо, що Степлтон нічого не знав про канадського спадкоємця. У всякому разі він довідався про нього від свого друга, доктора Мортімера, який водночас повідомив його про день прибуття Генрі Баскервіля. Найперше Степлтонові спало на думку, чи не зможе він здихатись молодого канадця ще в Лондоні, до того, як той приїде до Девоншира. Дружині він більше не довіряв — відтоді, як вона не захотіла заманити в пастку старого джентльмена, проте залишати її надовго він теж не наважувавсь: так можна було до решти втратити владу над нею. З цієї причини він узяв її з собою до Лондона. Вони зупинилися, як я потім з’ясував, у приватному готелі «Мексборо» на Кревен-стрит; туди Картрайт теж заходив шукати порізану газету. Дружину Степлтон замикав у номері, а сам тим часом, приклеївши бороду, їздив назирці за доктором Мортімером — на Бейкер-стрит, на вокзал, до готелю «Нортумберленд». Дружина дещо знала про наміри чоловіка, але так його боялася — через його надзвичайну жорстокість, що не насмілювалась повідомити сера Генрі листовно про небезпеку, яка чатує на нього. Якби лист опинивсь у Степлтонових руках, ніхто б не поручився за її життя. Врешті-решт, як ми знаємо, вона вдалася до хитрощів: вирізала потрібні слова з газети й написала адресу зміненим почерком. Лист дійшов до баронета і став першим попередженням про небезпеку для його життя.
Степлтонові конче потрібно було роздобути щось із одягу сера Генрі — про той випадок, якщо доведеться пускати собаку його слідами. Діючи зазвичай швидко й рішуче, він не став марнувати часу, і в нас не повинно бути сумніву, що й коридорний, і покоївка в готелі дістали щедру винагороду за допомогу. Перший черевик, на жаль, виявився новим, а отже, непридатним. Степлтон повернув його і викрав інший — і тут мені стало зрозуміло, що ми маємо справу з живим собакою, бо нічим іншим не можна було пояснити намагання роздобути саме старий, а не новий черевик. Що дурнішою, гротескнішою видається якась подробиця, то уважніше її варто вивчити; а обставини, які спершу ускладнюють справу, найчастіше приводять вас просто до розв’язки, якщо серйозно, по-науковому в них розібратися.
Читать дальше