Артур Дойл - Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

Він був дуже метушливий, лагідний чоловік, цей сільський детектив. Через десять хвилин ми вже були в своїх кімнатах, а ще через десять сиділи у вітальні й намагалися разом звести докупи картину тих подій, які я переповів вам у попередньому розділі. Мак-Дональд часом занотовував щось у записнику, а Холмс задумано слухав, і на обличчі його з’являлися то здивування, то щире захоплення, з яким ботанік оглядає рідкісну, цінну квітку.

— Чудово! — вигукнув він, коли розповідь скінчилася. — Справді чудово! Я не пригадаю жодної справи, що мала б такі дивовижні риси.

— Я так і думав, що ви скажете це, містере Холмсе, — задоволено мовив Вайт Мейсон. — Зараз я розповім вам, що тут у нас діється — відтоді, як сержант Вільсон викликав мене о третій годині ночі. О Боже, я мчав сюди, мов хорт! Але поспішати так, може, й не варто було, бо я все одно нічим би тут не зарадив. Сержант Вільсон зібрав усі факти. Я перевірив їх і додав кілька власних висновків.

— Яких? — нетерпляче спитав Холмс.

— По-перше, я оглянув молоток. Тут мені допоміг доктор Вуд. На молотку не було жодного сліду крові. Якби містер Дуглас оборонявся цим молотком, він неодмінно вдарив би ним убивцю, а тоді вже впустив би на підлогу. Але там немає жодної краплинки крові.

— Це ще нічого не доводить, — зауважив інспектор Мак-Дональд. — Траплялися вбивства за допомогою молотка, коли на ньому не залишалось ніяких слідів.

— Так. Це справді нічого не доводить. Якби там були плями, це стало б нам у пригоді. Проте плям не було. Тоді я оглянув рушницю. Її було набито шротом, і курки, як засвідчив сержант Вільсон, скручено так, щоб обидві цівки вистрелили водночас, — задля того, мабуть, щоб не промахнутись. Обрізана рушниця має завдовжки не більш ніж два фути — її можна легко пронести під одягом. Повного імені фабриканта немає — лише друковані літери «ПЕН» на планці посередині, а решту імені одпиляно.

— Велика літера «П» з візерунком угорі, а «Е» та «Н» — менші? — запитав Холмс.

— Саме так.

— «Пенсильванська збройова компанія», відома американська фірма, — мовив Холмс.

Мейсон вирячився на мого друга, наче сільський лікар на фахівця з Гарлі-стрит [7] Гарлі-стрит — відома лондонська лікарня на однойменній вулиці. , який одним словом може дати раду всім його труднощам.

— Звичайно ж, ви маєте рацію, містере Холмсе. Чудово! Дивовижно! Невже ви зберігаєте в пам’яті назви всіх збройових заводів?

Холмс нічого не відповів на це запитання.

— Немає сумніву, що це американська рушниця, — провадив Мейсон. — Я десь читав, що обрізані рушниці побутують в окремих штатах Америки. Це спало мені на думку ще до того, як знайшли напис на планці. Очевидно, той, хто прокрався до будинку і вбив господаря, був американцем.

Мак-Дональд хитнув головою.

— Це аж ніяк не очевидно, — мовив він. — Я досі не певен, що в будинку побував хтось чужий.

— Але ж відчинене вікно, кров на підвіконні, дивна картка, сліди чобіт у кутку, рушниця!

— Все це легко можна зробити навмисне. Містер Дуглас був американцем чи принаймні довго жив в Америці. Так само й Баркер. Вам немає потреби заводити до будинку американця, щоб приписати йому всі ці американські витівки.

— Еймс, ключник...

— Що з ним? Чи можна йому довіряти?

— Він десять років служив у сера Чарльза Чендоса. Надійний, як скеля, чоловік. У Дугласа він жив ще до того, як той оселився в замку, — це було п’ять років тому. Еймс ніколи не бачив у будинку такої рушниці.

— Рушницю намагалися сховати. Через те й обрізали цівки. Вона легко поміститься у валізі. Як Еймс може бути певен, що такої рушниці не було в будинку?

— Тоді він мусив би хоч раз її побачити.

Мак-Дональд знову хитнув своєю впертою шотландською головою.

— І все-таки я не певен, що тут ніколи не бувало жодної рушниці. Погляньте-но, — у його мові ясніше стало чути абердинську говірку, — погляньте-но, як усе заплутується, коли припустити, що цю рушницю — та й усі ці химерні речі — принесла сюди чужа людина. Це просто неймовірно! Це суперечить здоровому глуздові! Прошу вас, містере Холмсе, скажіть що-небудь.

— Скажіть краще свою думку, містере Маку, — суворо, мов суддя, відповів Холмс.

— Цей чоловік — не грабіжник, якщо припустити, що він справді існував. Історія з обручкою та картка наводять на думку про зумисне вбивство з особистих причин. Він прокрався до будинку з обдуманим наміром убити господаря. Він знає, що йому важко буде втекти, бо будинок оточений ровом з водою. Яку зброю він обирає? Звичайно ж, якнайтихішу. Тоді він міг би сподіватися, що зможе, скоївши злочин, швидко вилізти через вікно, перейти рів і податися геть. Усе цілком зрозуміло. Зрозуміло й те, що це дурниця — принести з собою якнайгучнішу зброю, чудово знаючи, що кожна людина в домі відразу прибіжить, почувши постріл, і побачить убивцю раніше, ніж він перейде рів. Хіба не так, містере Холмсе?