Очі його заблищали, він притис руку до серця і вклонився, немовби відповідаючи на оплески уявного натовпу.
— Вас можна привітати, — зауважив я, неабияк здивований його захватом.
— Рік тому у Франкфурті розслідували справу фон Бішофа. Його неодмінно повісили б, якби тоді знали мій спосіб. А справи Мейсона з Бредфорда, і відомого Мюллера, і Лефевра з Монпельє, і Семсона з Нового Орлеана? Я можу назвати десятки справ, у яких мій реактив міг би вирішити все.
— Ви просто ходячий календар злочинів, — засміявся Стемфорд. — Вам слід видавати особливу газету. Назвіть її «Поліційні новини минулого».
— І то була б прецікава річ, — підхопив Шерлок Холмс, заліплюючи малесеньку ранку на пальці шматочком пластиря. — Доводиться бути обережним, — вів далі він, обернувшися з усмішкою до мене, — я частенько працюю з усілякими отрутами. — Сказавши це, він простяг руку, і я побачив, що пальці його вкриті такими самими шматочками пластиря та плямами від їдких кислот.
— Ми прийшли до вас у справі, — мовив Стемфорд, сідаючи на високий триногий стілець і носком черевика підсовуючи до мене інший. — Мій приятель шукає собі житло, а ви скаржились, що не можете знайти товариша; отож я й вирішив звести вас обох разом.
Шерлоку Холмсу, напевне, припала до вподоби думка розділити зі мною кімнати.
— Я нагледів одне помешкання на Бейкер-стрит, — сказав він, — що якнайкраще підійде нам обом. Сподіваюся, ви не проти пахощів міцного тютюну?
— Я сам завжди палю «корабельний», — відповів я.
— От і чудово. Я звичайно маю вдома хімікалії й часом роблю досліди. Це не заважатиме вам?
— Анітрохи.
— Стривайте-но, які ще в мене вади? Часом я нудьгую й цілісінькі дні не розтуляю вуст. Не думайте, що я ображаюся на вас. Просто облиште мене, і все швидко минеться. А в чому ви можете зізнатися? Поки ми ще не оселилися разом, слід вивідати один про одного все найгірше.
Цей допит потішив мене.
— Я маю цуценя бульдога, — сказав я, — і не терплю ніякого шуму та галасу, бо нерви мої зовсім розхитані; можу півдня пролежати в ліжку і взагалі я страшенний ледар. Коли я здоровий, у мене ще з’являються вади, але зараз ці — найголовніші.
— А гру на скрипці ви теж вважаєте шумом? — стурбовано спитав він.
— Це залежить від того, як грати, — відповів я. — Добра гра — то Божий дар, а погана...
— О, тоді все гаразд! — весело усміхнувся він. — Гадаю, справу можна вважати скінченою, якщо вам сподобаються кімнати.
— Коли ми їх оглянемо?
— Приїжджайте до мене сюди завтра, опівдні; ми разом поїдемо і все владнаємо, — відповів він.
— Гаразд, рівно опівдні, — сказав я й потис йому руку.
Він знов узявся до своїх хімікалій, а ми зі Стемфордом пішки подалися до готелю.
— До речі, — сказав я раптом, обернувшися до Стемфорда, — як він здогадався, що я приїхав з Афганістану?
Мій приятель загадково всміхнувся.
— Це найголовніша його риса, — мовив він. — Багато хто хотів би довідатись, як він це робить.
— То тут є якась таємниця? — вигукнув я, потираючи руки. — Це вже цікаво. Дуже дякую вам за те, що познайомили нас. Самі знаєте: «Щоб пізнати людство, треба вивчити людину».
— Отож і вивчайте його, — мовив Стемфорд на прощання. — Проте ви самі невдовзі побачите, що він — міцний горішок. Я ладен закластися, що він більше знатиме про вас, ніж ви про нього. На все добре!
— На все добре, — відповів я і попрямував до готелю, дуже зацікавлений своїм новим знайомим.
Наступного дня ми зустрілися, як і домовились, і поїхали оглядати кімнати на Бейкер-стрит, у будинку 221-б, про які Холмс згадував напередодні. Там були дві затишні спальні й простора, світла вітальня з чудовими меблями та двома широкими вікнами. Кімнати припали нам до вподоби, а розділена на двох платня виявилась такою невеликою, що ми одразу про все домовились і вступили у володіння помешканням. Того самого вечора я перевіз туди з готелю свої речі, а вранці приїхав Шерлок Холмс із кількома скринями та саквояжами. Днів зо два ми поралися, розпаковуючи і розкладаючи наше майно, щоб знайти для кожної речі найкраще місце. Зробивши це, ми поволі почали призвичаюватись до нового житла та пристосовуватись до нових умов.
Холмс, безперечно, був не з тих людей, з ким важко ладнати. Жив він спокійно й мав притаманні йому звички. Нечасто він лягав спати після десятої години вечора, а вранці зазвичай снідав та кудись ішов ще тоді, коли я лежав собі в ліжку. Часом він просиджував цілий день у хімічній лабораторії, часом — в анатомці, а іноді десь гуляв, — мабуть, у найдальших лондонських закутках. Завзяття його не знало меж, коли він брався до роботи, та коли находила на нього хандра, він днями лежав на канапі у вітальні, не мовлячи ані слова й не ворушачись. Я помічав тоді у його очах такий замріяний, відсторонений погляд, що міг би запідозрити його у вживанні якогось наркотика, якби поміркованість і чиста мораль його життя не заперечували такої думки.
Читать дальше