Артур Дойл - Пригоди Шерлока Холмса. Том II

Довжелезними стрибками чорне чудовисько мчало стежкою, донюхуючись до слідів сера Генрі. Ми опам’яталися лише після того, як воно пробігло повз нас. Ми з Холмсом вистрелили водночас, і собака завив з болю — ми зрозуміли, що принаймні одна куля влучила в ціль. Але тварина не зупинилась і мчала далі. Ми побачили, як сер Генрі озирнувся, — обличчя його змертвіло в світлі місяця, — підняв зі страху руки й безпорадно завмер, утупившись у чудовисько, що наздоганяло його.

Але болісне виття собаки розвіяло весь наш жах. Хто відчуває біль, той смертний, а якщо ми змогли його поранити, то вбити зможемо й поготів. Я ніколи ще не бачив, щоб людина бігала так швидко, як мій друг тієї ночі. Мене завжди мали за прудкого бігуна, але Холмс мчав поперед мене на такій відстані, як я сам — поперед куцого детектива. Ми бігли стежкою й чули попереду розпачливі крики сера Генрі і глухе виття собаки. Я наспів якраз тієї хвилини, коли тварина накинулася на свою жертву, повалила її на землю і вже замірялася вчепитися їй у горлянку. Але наступної миті Холмс всадив у бік чудовиська п’ять куль. Собака востаннє завив, люто клацнув зубами, впав на спину, здригнув усіма чотирма лапами й застиг. Я захекано нахиливсь над ним і приставив револьвер до страшної вогненної голови, проте вистрелити мені вже не довелося. Велетенський собака був мертвий.

Сер Генрі лежав непритомний там, де собака повалив його. Ми зірвали з нього комірець, і Холмс подякував долі, переконавшися, що той не поранений і що наша допомога наспіла вчасно. Потім повіки нашого друга здригнулись і він мляво поворухнувся. Лестрейд сунув йому між зуби шийку баклаги з бренді, і за мить на нас глянула пара переляканих очей.

— Боже мій! — прошепотів він. — Що це було? На Бога, що це було?

— Що б воно не було, його вже нема, — мовив Холмс. — Із вашим родовим привидом покінчено назавжди.

Чудовисько, яке лежало перед нами, могло будь-кого злякати своїми розмірами й силою. Це був не чистокровний біґль і не чистокровний мастиф, а помісь цих двох порід — худорлявий, дужий пес завбільшки з невелику левицю. Його величезна паща, здавалось, навіть після смерті палала блакитним полум’ям, а маленькі, глибоко посаджені, люті очі були облямовані світлими колами. Я торкнувся рукою цієї вогненної голови і, відсмикнувши її, побачив, що мої пальці теж засвітилися в темряві.

— Фосфор, — мовив я.

— Так, і ще якась загадкова речовина, — додав Холмс, понюхавши тіло собаки. — Без запаху, щоб не зіпсувати тварині нюх. Даруйте, сер Генрі, що через нас ви пережили такий жах. Я сподівався побачити собаку, але не таке страховисько, як це. До того ж нам трохи завадив туман.

— Ви врятували мені життя.

— Спочатку наразивши його на небезпеку. Ви можете встати?

— Дайте мені ще ковток бренді, і все буде гаразд. Отак! А тепер допоможіть мені встати. Що ви робитимете далі?

— Поки залишимо вас тут. Ви й так уже аж занадто зазнали цього вечора пригод. А потім хтось із нас повернеться з вами до Холла.

Він спробував підвестися, але не зміг; блідий, як привид, він тремтів усім тілом. Ми підвели його до каменів; він сів і затулив обличчя руками.

— А тепер нам час іти, — мовив Холмс. — Треба закінчити цю справу. Кожна секунда для нас дорога. Склад злочину не викликає сумніву, зостається лише спіймати винуватця.

— Ставлю тисячу проти одного, що в будинку його вже нема, — вів далі мій друг, коли ми хутко йшли стежкою. — Із цих пострілів, які пролунали тут, він зрозумів, що програв.

— Та ні, це було далеко звідти, та й туман приглушує звуки.

— Він побіг слідом за собакою, щоб забрати його. Ні, ні, він уже втік. Про всяк випадок треба оглянути в домі всі закутки.

Вхідні двері були відчинені навстіж; ми вбігли досередини й швидко оглянули кімнату за кімнатою, здивувавши старого лакея, що зустрів нас у коридорі. Світла не було ніде, крім їдальні, але Холмс узяв звідти лампу і обійшов з нею всі закутки. Людина, яку ми шукали, зникла без сліду. Але на горішньому поверсі двері однієї зі спалень було замкнено.

— Там хтось є! — вигукнув Лестрейд. — Я чую, що там хтось є. Відчиніть двері!

З-за дверей долинув глухий стогін і шурхіт. Холмс ударив ногою трохи вище од замка, і двері відчинилися. З револьверами в руках ми всі троє вбігли до кімнати.

Але зухвалого, жорстокого негідника, якого ми шукали, не було й тут. Замість нього очам нашим відкрилося таке дивне видовище, що ми аж отетеріли.

Кімната нагадувала невеличкий музей: на стінах її висіли ряди скляних шафок, де зберігалася колекція метеликів — пристрасть цієї дивної злочинної натури. Посередині кімнати стриміла товста підпора, підведена під трухляві балки стелі. До цієї підпори була прив’язана людина, загорнена в простирадла; її так міцно сповили з ніг до голови, що ми спершу навіть не розібрали, чоловік це чи жінка. Одне простирадло обкручувало шию і було прив’язане до підпори. Інше затуляло нижню частину обличчя — з нього на нас з німим запитанням дивилися темні, сповнені жаху й сорому очі. Ми не гаючись розрізали ці пута, вийняли з рота нещасливця кляп, і нам до ніг упала місіс Степлтон. Гарна її голова схилилася на груди, і я побачив на шиї в неї червоний рубець від нагая.