Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

— Чи то є одна й та сама особа?

— Навряд, — відгукнувся юний репортер. — Якщо, звичайно, ви не змінили своєї думки . — І додав із притиском: — Пан Дарзак — порядна людина!

— Ви цього певні? — запитав Ларсан. — Ну а я залишаюся при своїй думці. Ну що, закладемось?

— Гаразд! Але я поб’ю вас, пане Ларсан!

— Молодість не знає сумніву, — засміявся великий Фред, потискуючи мені на прощання руку.

— Не знає, — луною відгукнувся Рультабій.

Аж раптом Ларсан, який підвівся, щоб провести нас, схопивсь обіруч за груди й заточився. Аби не впасти, змушений був зіпертися на Рультабія. Мертвотна блідість укрила його обличчя.

— Боже мій, що це зі мною? Чи не отруїли мене? — І він розгублено подивився на нас.

Марно ми розпитували його, він не відповідав. Як підтятий, повалився на крісло, й більше ми не змогли витягти з нього жодного слова. Ми були надзвичайно стурбовані — нас непокоїв як його стан, так і те, що ми скуштували ті самі страви, які їв Ларсан. Ми метушились навколо нього. Здавалося, тепер болі він не відчував, але важка голова похилилася на плече, обважнілі повіки опали. Нахилившись над ним, Рультабій почав слухати його серце…

Коли він випростався, обличчя його було цілком спокійне, хоча хвилину тому він виказував занепокоєння…

— Спить! — сказав він мені й потяг до своєї кімнати, щільно зачинивши за собою двері в кімнату Ларсана.

— Якесь снодійне? — запитав я. — Може, панна Станжерсон вирішила геть усіх приспати сьогодні ввечері?

— Можливо, — неуважно відповів мій друг, думаючи про щось своє.

— А як же ми? Як ми? — вигукнув я. — Хто поручиться, що ми теж не ковтнули якогось снодійного?!

— Ви почуваєте млість? — холоднокровно запитав мене мій друг.

— Ані найменшої.

— Вас хилить до сну?

— Ні…

— Тоді, друже, запаліть оцю чудову сигару!

І він простяг мені першосортну гаванську сигару — дарунок Робера Дар— зака. А сам запалив люльку, нерозлучну свою носогрійку.

Так ми й просиділи в його кімнаті до десятої вечора, не перемовившись жодним словом. Рультабій півлежав у кріслі й палив без угаву, насупивши чоло й утупивши погляд кудись удалечінь. О десятій годині він скинув черевики й знаком показав мені, щоб я теж роззувся. Коли ми лишилися в самих шкарпетках, Рультабій прошепотів так тихо, що я скорше вгадав, аніж розчув слово:

— Револьвер!

Я витяг зброю з кишені піджака.

— Зарядіть!

Я вклав набої.

Тоді він рушив до дверей і відчинив їх так обережно, що навіть не рипнули. Ми вийшли в наріжну галерею. Після ще одного знаку Рультабія я зрозумів: мені слід зайняти спостережний пункт у темній комірчині. Я вже рушив був до своєї засідки, але Рультабій наздогнав мене й… поцілував. Потому так само обережно повернувся до моєї кімнати. Здивований цим поцілунком і трохи занепокоєний, я добувся до прямої галереї, яку й подолав без будь-яких перешкод. Перетнувши сходовий майданчик, я прокрався до свого закапелку. Перш ніж сховатись, уважно роздивився шнур, що підтримував завісу. Справді, досить було його пальцем торкнути, як важка завіса падала, тобто подавала умовний сигнал. Біля дверей Артура Рейса я почув кроки. «То він іще не лягав!» — подумав я. Але чому ж він, залишившись у замку, не вечеряв з професором та його дочкою? Принаймні я його бачив тоді, коли ми з Рультабієм підгледіли чаклування панни Станжерсон…

Я шаснув у темну комірчину й чудово там улаштувався. Бачив усю галерею, освітлену, мов удень. Звичайно, ніщо з того, що мало відбутись, не могло сховатися від моїх очей. Але що саме може відбутися? Мабуть, щось дуже вагоме… Знову пригадався поцілунок Рультабія, й мене огорнула тривога… Так цілують друзів лише під час якихось урочистостей або коли їм загрожує небезпека. Виходить, мені загрожує небезпека? Рука міцніше стиснула руків’я револьвера. Я чекав. Я не герой, але й не боягуз.

Я просидів годину, й за цей час не помітив нічого незвичайного. Злива, яка почалася о дев’ятій вечора, вщухла. Мій друг попередив: імовірно, щось може статися не раніше, як опівночі. Проте під дванадцяту прочинилися двері кімнати Артура Ренса: ледь чутно рипнули. Здавалося, їх надзвичайно обережно штовхнули зсередини. На часину запала мертва тиша, й ця хвилина видалася мені вічністю. Двері відчинились назовні, в галерею, тому я не міг бачити нічого, що відбувається в кімнаті, ні того, що — за дверима. Мою увагу привернув дивний звук, який лунав із парку вже втретє: попервах я не звернув на нього увагу, як пропускають повз вуха нявчання котів, які вештаються вночі на покрівлі. Але цього, третього разу звук був такий голосний і дивний, що я відразу ж згадав розповіді про Божу Тварючку. До сьогодні цей крик супроводжував усі лиха, що відбувалися в Гландьє, — на цю думку мене пройняв дрож. Аж тут з-за дверей з’явився чоловік. Спершу я його не впізнав, бо він стояв до мене спиною, схилившись над досить великим згортком. Зачинивши за собою двері і взявши згорток, чоловік обернувся в бік моєї комірчини, і тоді я його впізнав. То був лісничий, «зелений чоловік». Убраний у той самий костюм, у якому він прогулювався попід трактиром «Донжон», першого ж дня по моєму приїзді, а також коли ми з Рультабієм виходили із замку сьогодні вранці. Жодного сумніву, це був лісничий, я бачив його цілком виразно. Мені здалося, ніби він стривожений. Учетверте прокричала Божа Тварючка, тоді лісничий поклав свій згорток на підлогу й наблизився до другого від моєї комірчини вікна. Я боявсь поворухнутися, щоб не виказати себе.