«Було пів на першу, — розповів нам цей добродій, — і я товкся в лабораторії, де ще працював професор Станжерсон, коли все сталось. Цілий вечір я мив і ставив на місце приладдя і чекав тепер, що він піде, щоб і самому піти спати. Панна Матильда працювала з батьком до півночі. Коли зозуля лабораторного дзигаря прокувала дванадцяту, панна підвелася й поцілувала батька, бажаючи йому доброї ночі. Мені вона сказала: «На добраніч, татусю Жаку!»
— Й прочинила двері Жовтої кімнати. Ми добре чули, як вона замикає двері на ключ і на гак, я навіть не стримав сміху й сказав професорові: «Ото панночка позамикалася на всі замки. Не інакше, як боїться Божої Тварючки!» Професор навіть не озвався, такий був занурений у роботу. Але моторошне нявчання зараз же й відповіло мені знадвору, і я впізнав голос Божої Тварючки, від якого в людини мороз поза шкірою пробігає. «Чи ж воно нам усю ніч заважатиме спати?» — подумав я, бо ж треба вам сказати, шановний, що до кінця жовтня я сплю нагорі, у флігелі, саме над Жовтою кімнатою, виключно аби не лишати панну на самоті посеред парку. Це її ідея — поселятися на літо у флігелі, їй тут якось веселіше, й ось уже чотири роки, відколи його побудували, неодмінно навесні перебирається сюди. А на зиму повертається до замку, бо в Жовтій кімнаті немає каміна.
Тож ми з професором були в лабораторії й не зчиняли жодного шуму. Професор сидів за своїм письмовим столом, а я, скінчивши роботу, сів на стілець і, споглядаючи його, думав: «Що за людина! Що за розум! Яка світла голова!» Я ще раз кажу: було дуже тихо, тож убивця, напевно, подумав, що ми вже пішли, й раптом, коли зозуля прокувала пів на першу, почувся відчайдушний крик із Жовтої кімнати. То був голос панни, вона кричала: «Тримайте вбивцю! Тримайте вбивцю! Рятуйте!» Водночас ляснули постріли, чути було, як гучно грюкають, падаючи на підлогу, стільці та інші меблі, немов у кімнаті відбувалася бійка, і знову лунав крик: «Тримайте вбивцю! Допоможіть! Тату! Тату!»
Ми похопилися до дверей, та ба! Двері були замкнені, як я вам уже казав, ізсередини самою панночкою на ключ і на гак. Ми спробували їх вибити, але вони не піддавалися. Професор був як божевільний, та й було від чого збожеволіти, бо панна продовжувала кликати: «На поміч! На поміч!» І пан Станжерсон шалено бивсь у двері, й плакав від люті, і захлинався сльозами від розпачу й власної безпомічності.
Тоді мені сяйнуло: «Вбивця проник через вікно! Треба бігти до вікна!» І я вибіг із флігеля.
Але, на жаль, парковий мур заважав мені відразу ж дістатися до вікна Жовтої кімнати: довелося спершу вибігти з парку. Біжучи до брами, я зустрів подружжя Берньє — консьєржів, вони поспішали до нас, зачувши постріли й крики. Кількома словами я змалював їм ситуацію, наказав консьєржу мерщій бігти до пана Станжерсона, а жінці — слідувати за мною, щоб одчинити паркові ворота. За п’ять хвилин ми з консьєржкою були під вікном Жовтої кімнати. Сяяв місяць, тож я відразу ж побачив, що вікна ніхто не торкався. Не лише фати були неушкоджені, а й віконниці за гратами зачинені, бо я сам їх власноручно зачинив, як робив це щовечора, хоч панна, знаючи, як я втомився, сказала мені про них не клопотатися, мовляв, вона сама їх зачинить. Тож віконниці були замкнені зсередини на залізну засувку. Значить, убивця промкнувся до кімнати не через вікно і втекти звідси не міг. Але ж і я не міг потрапити до кімнати через вікно!
Яке лихо! Було від чого стерятися. Двері кімнати замкнені зсередини, віконниці єдиного вікна надійно захищені фатами, та такими рясними, що крізь них і руку не просунеш. А панна кричить — рятуйте! А тоді перестала кричати… Може, вже нежива?.. Тільки чую, як у глибині флігеля професор виламує двері.
Ми з консьєржкою знову побігли до флігеля. Двері трималися, незважаючи на шалені удари професора Станжерсона та Берньє. Нарешті вони піддалися нашим спільним зусиллям — і що ми побачили? А слід сказати, що за нашими спинами консьєржка тримала лабораторну лампу, дуже потужну, лампа яскраво освітлювала всю кімнату.
А ще, пане, щоб не забути: Жовта кімната зовсім маленька. Панна вмеблювала її залізним, досить широким ліжком, маленьким столом, туалетним столиком та двома стільцями. Отож у яскравому світлі лампи, що її тримала консьєржка, ми одразу все побачили. Панна у нічній сорочці лежала на підлозі, а навколо панував страшенний гармидер. Столи й стільці були перекинуті, що свідчило про серйозну баталію. Панну, безперечно, витягли з ліжка. Вся вона була заюшена кров’ю, а на шиї проступали жахливі сліди пазурів: шкіра звисала клаптями. На правій скроні зяяв отвір, з нього сочилася цівка крові. Коли професор побачив свою доньку, він кинувся до неї і в нього вихопився такий відчайдушний крик, аж слухати було моторошно. Пересвідчившись, що вона ще дихає, він трохи отямився. Ну, а ми шукали вбивцю, того бандюгу, що хотів убити нашу панночку, і, присягаюся вам: пане, якби ми його знайшли, було б йому непереливки. Але в кімнаті його не було! Як він устиг зникнути?! Таке не вкладається в голові. Нікого під ліжком, нікого за меблями, ніде анікогісінько! Лише криваві відбитки широкої чоловічої долоні на стінах та дверях, великий, червоний від крові носовик без монограми, старий берет і численні сліди на підлозі. У цього чоловіка були великі ступні, а підметки залишали відбитки якоїсь кіптяви. Як він сюди потрапив? І куди щез? Не забудьте, пане, що в Жовтій кімнаті немає каміна. Злодій не міг утекти через двері, які були дуже вузькі, бо на порозі стояла консьєржка з лампою, поки ми з її чоловіком, шукаючи вбивцю, никали у маленькому просторі кімнати, де просто неможливо було сховатися, де, врешті, ми нікого й не знайшли. Зірвані із завісів й обіперті на стіну двері нічого не могли приховати. Крізь зачинене вікно із замкненими віконницями і надійними гратами втекти було годі. То яким же чином він утік? Одне слово, я вже ладен був повірити в нечисту силу…
Читать дальше