Андрій Кокотюха - Привид із Валової

— Та нічого. До речі, треба протерти два, — посміхнувшись у вуса, нотаріус зняв окуляри й старанно витер кожне скельце по черзі носовичком. — Чудово вас розумію та поділяю обурення. Нам, русинам, треба навчитися точності.

— Та про що ж кажу вам, шановний пане! — Липницький ляснув по столу грубою долонею. — Думаєш: жиди гуртуються, поляки гуртуються, московство — так само згуртоване довкола себе. Хочеш, їй-богу, хочеш, аби в нас теж велося так — свій до свого по своє. Я давав кошти на друк газет, просвітницькі книги. Їздили до нас у Борислав ваші, тобто наші… ну, розумієте. Розумієте ж?

— Та чудово вас розумію, — покірно підтвердив Штефко.

— Ось. Були, виступали перед робітниками. Свята справа, наша, я б сказав. І ви ж бачите, бачите — я намагаюся всі справи, які можна, вести з нашими, русинами. Тому вашу контору мені Бог послав! Він руку направив, і жодної миті не пошкодую. Все зробимо, як має бути. Але ж мені порекомендували також пана Моргуна як нашу, цілковито нашу людину. Люкс, думаю собі, не підведе. Ніби зустрілися накоротко. До кави попросив коньяку, але то не важливо, я, грішний, горілку Бачевського полюбляю.

— Свої, — нагадав нотаріус.

— Так я ж про що! — Долоня нафтовика знову ляснула по поверхні столу. — Бачте, маю принцип — свій до свого по своє. Хай би собі пив коньяк. Тим більше, мені сказали — колись, не дуже довго, пан Моргун мав щось із поліцією. Служити там, напевне, не міг. Але людина може мати стосунок до поліції в інший спосіб. Не важливо, для мене то додатковий плюс. Означає: людина відповідальна. І де він зараз? Ми домовилися на певну годину, конкретно — на дев’яту нуль-нуль. Зараз уже п’ятнадцять по дев’ятій. Я ціную свій час, ви цінуєте свій час, ваш помічник… Усяке трапляється, але він тут. Де, питаю вас, моя довірена особа?

Уже розмістившись за тим самим столом, із протилежного боку якого сидів відвідувач, Клим висунув шухляду, вийняв і поклав поруч паперовий стосик, перевірив, чи повна чорнильниця.

— А як його не буде, іншої не знайдете? — поцікавився Штефко.

— Та не маю на то часу! Ви ж почули, хіба ні?

— То, може, почекаємо ще хвилин десять, поки пан Кошовий зробить нам кави, він дуже добре навчився її заварювати на гасовому пальнику. Дамо невідомому мені, та зовсім безвідповідальному панові Моргуну час на чашку кави. А потім рекомендую вам свого помічника.

Кошовий, не будучи готовим аж до такого, від несподіванки закашлявся.

— Він упорається? — запитав Липницький підозріло.

— Та постарається. Тим більше, поруч я. Під наглядом буде, та й оборудка не складна. Тепер тут, у Львові, ледь не третина робить щось із нерухомістю. Бум, як пишуть газети. Погоджуйтесь, пане Липницький. Під мою відповідальність.

Нафтовик почухав носа.

— Хіба під вашу, пане Штефку. Своїм довіряти таки треба. Давати, як кажуть, шанс.

— У такому разі даємо шанс і тому панові Моргуну прийти сюди. Климе, будьте такі добрі…

Ще не зовсім усвідомивши, чим для нього починається сьогоднішній день, Кошовий машинально кивнув, підвівся, збираючись вийти з-за столу.

Постукали.

— Не пощастило, — мовив старий нотаріус. — Бачте, прийшов.

Не чекаючи, поки запросять, двері штовхнули.

У приміщення зайшов високий, можна навіть сказати — загрозливого зросту чоловік у цивільному. Колір його обличчя був нездорово червоним, від чого перше враження було: гість або вже, з самого ранку, п’яний, або переживає жахливе похмілля. Та за будь-яких умов під руку йому краще не потрапляти.

Клим це знав, як ніхто. Бо комісар кримінальної поліції Марек Віхура придумає неприємності будь-кому, лишаючись при цьому тверезим мов скло. Хворобливий колір обличчя мав від природи. Й через судинні розлади лікарі заборонили йому не лише алкоголь та каву, а навіть міцний чай та безліч інших життєвих радощів. Мало спису заборон, так ще й доводиться мати справу з різними покидьками. Звісно, настрій від такого в комісара не поліпшиться.

— Доброго ранку, пане комісаре, — привітався Кошовий. — Кого не думав побачити в нашій скромній конторі в цей час, так це вас.

— А я й не прийшов би, — сказав Віхура й тільки по тому підніс у загальному вітанні капелюха. — Маю честь, шановне панство.

— Поліцейський комісар? — здивовано перепитав Липницький. — Сюди? Так рано? Яким вітром?

— Не знаю. Мабуть, недобрим, — признався Віхура, не зводячи при цьому очей з Клима. — За інших обставин, подібних, але інших, прислав би детектива чи двох. Та коли побачив ваше прізвище, пане Кошовий, вирішив сам навідатися. По старій пам’яті. Тим більше, давно ми не бачилися, вірно?