Андрій Кокотюха - Автомобіль із Пекарської

– За слова взагалі слід відповідати. – Тима закурив, пустив дим над Климовою головою. – Пане Кошовий, я так само не знаю, винен пан Сілезький чи ні. Ось це ви, так виглядає з записки, маєте з’ясувати.

– Чому ви так вирішили?

Питання було риторичним. Кошовий уже здогадувався, яку гирю збираються повісити на нього львівські злодії.

– Оте «хай займеться» в записці. Навряд чи пан Густав мав на увазі щось інше. Ви дали слово віддячити за допомогу. За вами – борг. Тож мусите встановити всі обставини цієї непростої справи.

– Її веде особисто комісар Віхура, – парирував Клим. – Спершу слідство, потім – суд. Якщо пан Густав справді не винен…

– Ціхо! – Тима виставив перед собою ліву руку долонею вперед, пальці правої міцно стиснули краєчок цигарки. – Аби йшлося про когось іншого, можливо, так тому й бути. Але, пане Кошовий, повірте мені. Зараз маємо критичний збіг інтересів різних вагомих осіб. Комісар Віхура давно шукає способів на законних підставах засудити пана Густава, мене, будь-кого з нас. У кримінальної поліції служба така. Пан Радомський прагне покарати вбивцю єдиної доньки, і для нього пан Сілезький – дуже прийнятна постать. Тож ми не віримо, що слідство буде об’єктивним. Натомість віримо в скорий та навряд чи правий суд.

Клим сміливішав чим далі, тим більше.

– Коли вже пішла така відвертість, пане Тимо, погодьтеся, поклавши руку на серце: вашого пана Густава таки є за що арештовувати й судити!

– Можливо, – стримано відповів той. – Його, мене, більшість людей у цій кнайпі, включно з Цезарем. Навіть вас. Якщо відповідати перед законом за своє, то хай з прикрістю, але погоджуся: попався – покараний. Проте коли сидиш за чуже, пане Кошовий, погодьтеся й ви: нема охоти.

– Отже, ви впевнені, що пан Сілезький у тюрмі не за свій злочин?

– Я ні в чому не впевнений. Пан Густав лише хоче, щоб ви залагодили цю справу.

– Якщо я погоджуся і виявлю, що він – убивця, матиму переконливі докази, чим ризикую? Ви вб’єте мене, аби не приніс це все у дзьобі Віхурі?

Єжи Тима відповів не одразу. Мовчав, курив, слухав батярські вигуки, байдужим поглядом обмацував повій у протилежному кутку. Нарешті затягнувся востаннє і, розтерши недопалок на порох об каблук, мовив:

– Про все це запитаєте особисто в пана Сілезького. Він точніше скаже. Я лише посередник, до того ж маю свої припущення та думки.

– Як я в нього запитаю? В записці?

– Кажу ж – особисто. Завтра вас пустять до нього в Бригідки.

Настала черга Кошового витримувати паузу, щоправда – коротшу, ніж перед цим Тима.

– Мене? – вичавив, перевівши подих. – Пустять у тюрму? Як…

– Ліпше вам не знати, – знову перервав Єжи. – Не ваш клопіт. Пустять – і край.

Колись на Городоцькій був жіночий монастир, куди мешканки ув’язнювали себе з власної волі.

Уже знаючи історію в’язничної будівлі та часом проходячи повз неї, Кошовий не втомлювався дивуватися злій іронії: фундаторки-благодійниці закладали її для святих, а вже без малого півтори сотні років тут силою втримують грішників. Так склалося, що всередині, за тюремними мурами, Климові не доводилося ще бувати, і то – Богу дякувати. Жодного бажання переступити поріг Бригідок, де колишні келії заґратовані й перетворені на камери, він не мав. Пояснював це власним тюремним досвідом, тож, хоч-не-хоч, а погоджувався з Тимою: сидіти не хоче ніхто, тим більше – за чуже.

Втім, два роки тому Клима запроторили за ґрати не за чужу провину. Він справді робив те, в чому його звинувачували: захищав друкарів, котрі випускали заборонену в Російській імперії літературу, ще й українською мовою. Проте не вважав це злочином, а своє звинувачення в посібництві незаконній терористичній організації заперечував, бо справжніх терористів бачив не лише тут, у Львові. Тиждень, проведений за ґратами Косого капоніра, значно охолодив протестний запал, і наслідок не забарився: Кошовий намагався уникати в’язниць, наскільки це було можливим. І хоч саме в тюремній камері познайомився з Йозефом Шацьким, дотепер волів би зустріти дантиста в іншому, приємнішому місці.

У Бригідках мусив бути на десяту ранку, тож вийшов раніше, залишивши втомлену репетиціями Басю бачити солодкі сни й, звісно, не сказавши, куди й для чого зібрався. По дорозі забіг до контори на Сербську, переконався – нині, як і дотепер, панові Штефку не захотілося раптом навідати своє дітище, швиденько завернув першого метушливого відвідувача, вибачившись і попросивши, як не важко й терпить, зайти по обіді, а для решти написав та причепив на дверях записку. На Городоцьку не пішов, зупинив фіакр. Та в останню мить попросив візника зупинити на початку вулиці, а до тюрми подався пішки, для чогось озираючись, ніби справді вірив у можливість стеження.