Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

Вістович підвівся і рушив до дверей.

— Не спізнюйтесь, — додав він виходячи.

Вранці Вістовича, як і очікувалось, викликав до себе директор поліції. Вільгельм Шехтель був на диво спокійний і, не піднімаючи очей, указав комісарові на стілець. Коли шеф нарешті підняв на нього очі, розмова почалася зовсім не з нічного вибуху.

— Цієї ночі помер такий собі Ігнаци Пшеворський, знаєте, хто це? — запитав Шехтель.

— Ні, — коротко відповів комісар.

— Він був суддею. Впливовим, курва, чоловіком...

Вістович, усе ще не розуміючи, до чого тут, власне, він, скрушно похитав головою. Проте від наступних шефових слів його мов струмом вдарило:

— Учора була в нас така собі Рахель, яка служить покоївкою в одінієї пані в будинку на Понінського... Тепер збагнули, про що йдеться, Вістовичу? Вона розповіла чимало цікавого. Наприклад, те, що ви тримали голого Пшеворського під прицілом, після того як він солодко грав вашу колишню коханку... Рятує вас наразі лише те, що суддя помер не від кулі, а від якогось отруєння. Принаймі так стверджує доктор Фельнер. Проте ви, комісаре, все одно серед підозрюваних. І ще цей сраний вибух уночі... У мене відчуття, що цього разу вам точно кінець, комісаре.

Відкинувшись на спинку крісла, Шехтель закурив і хвилину-другу мовчки дивився на підлеглого, мовби прощаючись з ним.

— Хоча шкода, курва. Ви добрий поліцейський, — додав він згодом. — Гаразд, можете йти. Чекатиму на ваш рапорт. Спробуйте пояснити все, що сталося.

Вістович кивнув і вийшов за двері. З того, як розмовляв з ним шеф, він завжди міг зрозуміти, які настрої у вищого поліційного керівництва. Коли Шехтель осатаніло кричав на нього, це означало, що пояснень чекають від самого директора поліції, і Вістовича, можливо, покарають, але залишать при посаді. Якщо ж той говорив спокійно, як зараз, то швидше за все, нагорі вимагають чиюсь голову. В цьому випадку Шехтелю зручно запропонувати голову Вістовича.

Комісар спустився донизу, де на посту чергового стояв телефонний апарат. Вістович зняв слухавку і попросив телефоністку з’єднати його з номером на вулиці Длугоша, 6. За кілька хвилин з того боку озвався професор Смолюховський.

— Це Вістович, — сказав комісар. — Чи не міг би пан забронювати квиток до Данціга також і для мене?.. Буду вдячний пану. Авжеж, я розумію, спочатку до Кракова, а потім... Так. Щиро вдячний. До зустрічі!

Після розмови комісар вийшов на вулицю і рушив кудись у бік Марійської площі. Наступного дня Вістович не з’явився на службі.

Потяг минув Краків і невдовзі зупинився на кордоні. Було за північ. За вікном електричні ліхтарі вихоплювали з темряви метушливі постаті прикордонників і величезну таблицю з написом «Deutsches Reich» [33] Німецька імперія (з 1871-го до 1918 року). .

— Die Kontrolle! [34] Контроль! — почувся за дверима голос кондуктора.

За кілька хвилин до купе зайшов німецький офіцер.

— Ihre Pässe bitte [35] Ваші паспорти, будь ласка (Нім.). , — звернувся він до Вістовича і Смолюховського.

Чоловіки мовчки простягнули йому свої документи. Той, уважно перевіривши їх, повернув назад і, побажавши доброї дороги, вийшов з купе. Через годину потяг рушив далі.

Наступного дня, під вечір, вони прибули до Данціга. Зійшовши з потяга, Смолюховський впевнено рушив до двірця, а відтак, минаючи довжелезні ряди торговців бурштином, подався до придвірцевої площі. Вістович, намагаючись не відставати, пішов за ним.

— Ми зупинимось у мого давнього колеги, — на ходу кинув професор. — Гюнтер мав би вже нас чекати...

Знайшовши зручне місце, де вони були недосяжні для привокзального метушливого натовпу, професор поставив свою валізу біля ніг і почав уважно роззиратись довкола.

Недалеко від них тягнулася трамвайна колія, далі простягався невеличкий парк, а за ним виднілися довгі шпилі соборів Старого Міста й уламки среденьовічних мурів. Над ними кружляли чайки, нагадуючи про те, що до моря звідси можна дістатися за якихось півгодини.

— А ось і Гюнтер, — промовив раптом професор і рушив назустріч сивому чоловікові в темно-коричневому пальті.

За хвилину він уже знайомив його з комісаром.

— Адам Вістович, — представив поліцейського професор. — А це мій друг, доктор Гюнтер Корфман.

Чоловіки потисли руки.

— Прошу до фіакра, панове, — запросив доктор, указавши на екіпаж, що стояв неподалік.

Миттю підбіг візник і підхопив валізи комісара та Смолюховського.

— Я живу біля моря, у Брезені, — знову озвався Корфман, коли вони вмостились усередині. — Дорога займе трохи часу, проте місцевість вам сподобається. Особливо гарно там влітку, коли набережна потопає в зелені. Проте й зараз там чудово... Знаєте, пане Вістовичу, моя дружина завжди казала: «Коли щось іде не так, їдь до моря. Воно широке, і в ньому розчиниться твій смуток». Мала рацію.