Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

— Сподіваюсь, вам не треба нагадувати, що ми прагнемо чесної відповіді? — сердито запитав Вістович.

— Я чесно відповів...

Запала мовчанка, під час якої присутні не зводили погляду один з одного.

— Я чув, що постріл пролунав зовсім близько, — знову озвався скрипаль, — ніби в мене біля вуха. Але я не бачив, хто стріляв. Ба більше! Я навіть не впевнений, з якого боку стріляли... Тут винна акустика. В театрі вона трохи особлива...

— Вдова вбитого розповіла, що ви були друзями з паном Раковським. — Вістович перейшов до наступного запитання.

Перчені знизав плечима.

— Ми познайомилися з ним у Відні на якомусь прийомі... — сказав він. — Цей чоловік кохався в музиці, і смію запевнити, дещо в ній тямив. Йому подобалось заводити знайомство з відомими музикантами. Ми кілька разів обідали, грали в карти, а півроку тому зустрілися тут, у Кракові.

— Де саме і за яких обставин?

— У спіритичному клубі «Брати потойбічні»...

Вістович і Жила не втримались від сміху.

— Так, я вірю у ці речі, — ображено промовив скрипаль. — І покійний Раковський вірив. Люди мають на це право!

— Даруйте нам, — перепросив комісар, — то ви кажете, спіритичний клуб?.. А де він знаходиться?

— На Скалці, неподалік монастиря Паулінів, — сухо відповів Перчені. — Учасники збираються там щоп’ятниці.

— Завтра п’ятниця, — сказав Вістович, — ви там будете?

— Чесно кажучи, я не збирався. На завтрашній вечір у мене заплановано репетицію, — з відчаєм у голосі відповів скрипаль.

Жила підніс до ока фотоапарат і, відшукавши через об’єктив коханку маестро, демонстративно зробив ще один знімок.

— Заради Бога, панове, я справді не можу пропустити репетицію! — Тон музиканта зробився плаксивим.

— Шкода, могли б викликати дух мертвого депутата і запитати, кому ж, курва, знадобилася його смерть, — іронічно зауважив журналіст.

Перчені жалісливо глянув на комісара.

— Ось що, маестро, — промовив той після паузи, — ви підете завтра на свою репетицію. Хіба що запізнитесь на якісь чверть години, вам можна...

Було помітно, як музиканту полегшало від цих слів.

— А запізнитесь тому, — продовжив комісар, — що все-таки з’явитесь на засідання «Братів потойбічних» і з’ясуєте одну річ.

— Яку? — тривожно перепитав Перчені.

— Чи є або були серед учасників клубу інші львів’яни. Близькі друзі, соратники чи партнери загиблого Раковського...

— Як я це з’ясую?

— Це ваш клопіт, пане Перчені... Я чекатиму одразу за монастирем, щоб ви не гаяли часу. Скажіть, о котрій годині.

Скрипаль нервово потер чоло.

— Сеанс о восьмій... О восьмій тридцять у мене репетиція... Не знаю, скільки часу мені знадобиться. Будьте там чверть на дев’яту, спробую встигнути, — промовив він.

— Що ж, домовились, — відповів комісар, одягаючи капелюх. — Тоді до завтра, маестро.

— Не проводжайте нас, вихід ми знайдемо, — єхидно додав Жила.

Перчені мовчки спостерігав, як вони вклонились його переполоханій музі, що так і не промовила жодного слова, і подалися до дверей.

Вийшовши з готелю, чоловіки на кілька хвилин зупинилися. З боку Вісли дув крижаний вітер, і обидва одночасно підняли коміри плащів та втягнули голови в плечі.

— Зимно, холера, — промовив журналіст.

Вістович з ним погодився.

— Тобі є де зупинитись? — запитав у нього Жила.

— Так, дякую, Яцку...

Обом насправді хотілося якомога швидше розійтися, оскільки ні для кого ця справа не була надто приємною.

— Завтра я зайнятий до пізньої ночі, — подаючи на прощання руку, сказав журналіст. — Ти вже без мене якось.

— Звісно.

Спекавшись один одного, чоловіки розійшлися в різні боки. Вістович подався на Мьодову, де в будинку поряд із синагогою завжди, як бував у Кракові, знімав кімнату. На щастя, господар, старий рабин Кальман, ще не спав і, впізнавши його, впустив. Комісар, утішений тим, що в сімдесятилітнього старця збереглася добра пам’ять, зайшов досередини, перемовився з ним кількома словами і подався до відведених покоїв. Постоялець не захотів вечеряти, але попросив принести йому родзинкової настоянки. Випивши, гість зі Львова з приємністю вклався в чисту постіль і проспав аж до полудня.

Прокинувшись, Вістович пообідав з господарем і вирушив у місто, аби прогулятися. Краків, як і Львів, у цю пору повнився майбутнім святом.

Здавалось, не було місця на чималому Ринку, де б не пропонували різдвяні пампухи, калачики, кольорові лизаки, пиво та глінтвейн. А якщо таке місце й лишалося, то там неодмінно була ятка з іграшками, прикрасами, посудом чи іншим потрібним начинням. Вітрини кав’ярень мерехтіли витинанками, кольоровими ліхтариками і манили перехожих солодкими ароматами, що долинали з гостинно відчинених дверей.