Едгар По - Вбивство на вулиці Морг = The murders in the rue Morgue

Руки він задумливо склав на животі, а очі закотив під лоба. Придивившись пильніше, я побачив, що його штани прикриті чорним шовковим фартухом, і це мене вкрай здивувало. Та перше ніж я встиг спитати його про цю дивну річ, він перебив мене, знову кахикнувши: «Кахи!»

На це я не знайшов готової відповіді. Власне, що взагалі можна відповісти на таку лаконічну репліку? Я пам’ятаю навіть, що «Квартальний огляд» лишив без відповіді зауваження: «Пхе!» Тому я не соромлюся признатись, що звернувся за підтримкою до містера Достоббіса.

– Достоббісе! – сказав я. – Ти що, не чуєш, що отой добродій каже: «Кахи!»?

Звертаючись до приятеля, я подивився на нього вельми суворо; бо, правду кажучи, я був тяжко розгублений, а коли ви дуже розгублені, треба насупити брови й дивитись люто: інакше ви напевне скидатиметесь на дурня.

– Достоббісе! – гукнув я, і це прозвучало наче лайка, хоча я нічого такого й на думці не мав. – Достоббісе! Он той добродій каже: «Кахи!»

Я не збираюся запевняти, ніби ці мої слова відзначались глибиною; я й сам не вважаю їх дуже глибокими. Але я помітив, що ефект наших слів не завжди буває пропорційний їхній вазі у наших власних очах; і якби я пожбурив у містера Достоббіса найновітнішу бомбу або вдарив його по голові «Поетами та поезією Америки», навряд чи він був би вражений дужче, ніж цими простими словами: «Достоббісе! Ти що, не чуєш, що он той добродій каже: «Кахи!»?»

– Та невже? – видихнув він нарешті, побліднувши, як стіна, тоді почервонівши, мов буряк.

– Ти певен, що він сказав саме це? Ну, та хай там як, а відступати мені не годиться. Що ж, коли так, то – кахи!

Тоді низенький літній добродій видимо зрадів – Бог святий знає чому. Він виступив зі свого закутка, пришкутильгав до нас із приязною міною, вхопив Достоббіса за руку й потиснув її з виглядом такої щирої зичливості, що годі й уявити щирішу.

– Я цілком певен, що ти виграєш, Достоббісе, – сказав він, якнайприязніше всміхаючись. – Але задля чистої формальності треба зробити спробу.

– Кахи! – кахикнув мій приятель, скинув куртку, підперезав хусточкою стан, скорчив чудернацьку гримасу, закотивши очі під лоба і опустивши куточки губів. – Кахи!

Тоді, помовчавши, ще раз кахикнув, і більше я не почув від нього жодного слова. «Ага! – подумав я, хоча вголос не сказав нічого. – Це дуже дивне діло, що Тобі Достоббіс став такий мовчазний. Напевне, тому, що минулого разу був надто балакучий. Одні крайнощі призводять до інших. Чи забув він усі ті недоладні запитання, що ними обсипав мене тоді, коли я востаннє вичитував йому? Та хай там як, а від трансценденталізму він вилікувався».

– Кахи! – знов кахикнув Тобі, немов прочитавши мої думки; а вигляд у нього був такий, як у замріяної старої овечки.

А літній добродій узяв його під руку й відвів на кілька кроків у глиб критого мосту, далі від турнікета.

– Друже мій, – сказав він, – щоб усе було по-чесному, я дозволю вам розігнатися з оцього ось місця.

Почекайте тут, поки я відійду до турнікета, щоб дивитись, як ви стрибатимете гарненько, трансцендентально, й не проґавити жодного вашого руху. Це, звісно, чиста формальність. Я скажу: «раз, два, три – бігом!» По слові «бігом» рушайте. – Він став коло турнікета, постояв хвильку ніби в глибокій задумі, потім звів очі вгору і, як мені здалося, ледь помітно всміхнувся, підтяг поворозки фартуха, довгим поглядом окинув Достоббіса і нарешті, як було умовлено, скомандував:

– Раз, два, три – бігом!

Зразу по слові «бігом» мій сердешний приятель прожогом кинувся вперед. Стиль бігу був не дуже вишуканий, як у містера Лорда, але й не дуже незграбний, як у оглядачів містера Лорда, але загалом я був певен, що він упорається. А що як ні? Ось де головне питання: що як ні? «Яке право, – сказав я, – має цей старий добродій примушувати іншу людину стрибати? Цей старий недоросток – хто він такий? Коли він попросить мене стрибнути, я не послухаюсь нізащо, бо що це за чорт?» Міст, як я вже сказав, був критий, і то на вкрай чудернацький манір, тож у ньому завжди бувала дуже гучна луна, але я цього ніколи не помічав так виразно, як тоді, коли вимовив оці останні четверо слів.

Але те, що я сказав, чи почув, чи подумав, зайняло тільки одну мить. Менш як через п’ять секунд після старту мій сердешний Тобі стрибнув. Я бачив, що біжить він дуже швидко, і від підлоги відштовхнувся він чудово, виробляючи ногами в леті всякі викрутаси. Я побачив його високо в повітрі; він знаменито крутнувся круг себе над самим центром турнікета, і я, звичайно, дуже здивувався, що він чомусь не летить далі.