Артур Конан Дойл - Спілка рудих

– Розумію, – сказав я. – А чому ви вирішили, що леді двічі відвідувала оптику?

Голмс узяв пенсне.

– Зверніть увагу, що затискачі вкриті корком із внутрішнього боку, аби менше тиснути на шкіру. Одна коркова прокладка блідіша та трішки стерта, інша ж зовсім нова. Вочевидь, що нову одягнули нещодавно. Але й стара прокладка одягнена всього кілька місяців тому. Оскільки обидві прокладки ідентичні, роблю висновок, що жінка двічі ремонтувала пенсне в одному й тому ж місці.

– Дивна річ! – вигукнув Гопкінс. – Хто б міг подумати, що всі ці дані були в моїх руках, а я ні про що не здогадався! Правда, я таки мав намір обійти лондонських оптиків.

– Обійдіть обов’язково. А зараз розкажіть, що ще знаєте про цю справу.

– Більше нічого, містере Голмс. Тепер мені здається, що ви знаєте не менше за мене, а може, й навіть більше! Ми з’ясовували, чи не з’являвся якийсь незнайомець на станції або на найближчих дорогах. Ніхто наче не показувався. Що мене остаточно збиває з пантелику – це цілковита відсутність мотивів злочину. Навіть натяку немає!

– У цьому не можу вам допомогти! Але гадаю, ви воліли б, аби ми завтра вирушили з вами на місце злочину.

– Якщо вам це буде не дуже важко, містере Голмс. О шостій годині ранку від вокзалу Черінґ-Кросс відходить потяг до Четема, і нам треба бути в Йокслі десь по восьмій.

– Гаразд, поїдемо цим потягом. У вашої справи є певні цікаві подробиці, і мені хотілося б вивчити її ґрунтовніше. Але зараз уже за північ, а нам треба хоч кілька годин поспати. Я вас влаштую ось на цьому дивані перед каміном. Вранці на спиртівці зварю кави, і рушимо в дорогу.

Вранці вітер вщух. Сонце підіймалося над похмурими болотами в заплавах Темзи, але не гріло. Сумні простори річки назавжди ототожнюються в моїй пам’яті з переслідуванням жителя Андаманських островів на самих початках нашої співпраці. Після довгої та стомлюючої подорожі ми вийшли на маленькій станції за кілька миль від Чатема. Поки запрягали коня в місцевому заїзді, ми нашвидкуруч поснідали, тож з’явившись у Йокслі, відразу ж взялися за справу. Полісмен зустрів нас біля воріт парку.

– Ну як, Вілсоне, новини є?

– Ніяких, сер.

– Бачили якихось невідомих?

– Ні, сер. Поліція впевнена, що вчора ніхто не приїжджав сюди та не від’їжджав.

– Обійшли всі готелі та заїзди?

– Атож, сер. І не виявили нікого, кого можна було б запідозрити.

– Врешті-решт звідси до Чатема можна дійти пішки. Невідомий міг сховатися там або сісти на потяг непоміченим. А ось і та сама алея, про яку я вам казав, містере Голмс. Упевнений, що вчора слідів на ній не було.

– А з якого боку помітили сліди на траві?

– Ось із цього, сер. Бачите вузьку смужку трави між алеєю та грядкою квітів? Зараз слідів не бачу, але вчора вони були чітко помітні.

– Авжеж, тут справді хтось ходив, – підтвердив Голмс, нахиляючись і розглядаючи траву. – Наша леді ступала дуже обережно, чи не так? Якби вона оступилася в той чи інший бік, сліди залишилися б і на алеї, і на м’якій грядці з квітами, де вони були б ще помітнішими.

– Аякже, сер, жінка має сталеві нерви!

Я помітив, як обличчя Голмса напружилося.

– Кажете, що вона повернулася тим самим шляхом?

– Звісно, сер, іншого шляху немає.

– Тобто цією самою смужкою трави?

– А як інакше, містере Голмс?

– Гм! Чудово! Справжній подвиг! Ну, гаразд, із алеєю все. Ходімо далі. Ця хвіртка зазвичай відчинена? Отже, не довелося докладати зусиль, аби проникнути в парк. Ясно, що вбивство вона не планувала. Інакше прихопила б із собою якусь зброю, а не скористалася б ножем із письмового столу. Вона пройшла цим коридором, не залишивши слідів на рогожі. Потім увійшла в кабінет. Як довго пробула в кабінеті? Знати цього ми не можемо.

– Вона пробула там кілька хвилин, сер. Я забув сказати, що місіс Маркер прибирала в кабінеті приблизно за чверть години до того, що сталося. Так вона каже.

– Отже, не більше чверті години. Відтак наша леді входить до покою. Йде до столу. Що вона хоче? У бічних шухлядах їй, либонь, нічого не треба. Інакше вони були б замкнені. Отже, її цікавить середня шухляда. Ага! А це що за подряпина? Ватсоне, запаліть, будь ласка, сірника. Що ж ви нічого мені про це не сказали, Гопкінсе?

Слід, який ми побачили, починався на бронзовій прикрасі навколо щілини для ключа праворуч, а потім тягнувся приблизно на чотири дюйми по лакованому дереву.

– Я помітив цю подряпину, містере Голмс. Але навколо щілин для ключа завжди є подряпини.