— Сто років! — не стримався Максим. — А чому не двісті?
— А чому ти смієшся? — образилася за подругу Оксана. — До твого відома, Максиме Білан, я в Києві теж все життя живу. Не важливо, скільки там того життя вже минуло. І мені теж іноді здається, що все життя — це сто років.
— Ні, ти почекай, почекай! — завівся Максим, і Денисові раптом перестало бути цікаво з ними.
От народ! Ні щоб просто так ходити, роздивлятися, обмінюватися враженнями. Треба кожному свій величезний розум показати. Ось тепер заведуться невідомо довкола чого, та ще і його почнуть у свої мудрі розмови втягувати. Ну їх, краще самому погуляти.
Скориставшись тим, що Білан і дівчата справді серйозно захопилися занудною розмовою, Денис відійшов спочатку на кілька кроків далі, потім — взагалі на кілька метрів. Тоді перетнув трамвайну колію і наблизився до кам'яних левів біля ратуші, аби роздивитися їх краще.
Простягнув руку. Торкнувся гриви того, який сидів ближче до нього. Провів долонею по хижій пащі, яка ніколи нікого не вкусить.
— Хлопчику! — почулося за спиною.
Черненко озирнувся. До нього підходив із фотоапаратом у руці приязний чоловік у джинсах і яскравій тенісці.
— Ти місцевий, хлопчику? — запитав чоловік.
— Ні. Типу турист, — відповів Черненко.
— О і ми теж туристи! — чомусь зрадів чоловік і кивнув на двох дівчат, старшу і меншу, що примостилися біля якоїсь скульптури. — Клацни нас, га? Просто натисни ось сюди, — він показав. — А потім я тебе. Адресу залишиш, я фотку пришлю, чесне слово!
— Та запросто, — знизав плечима Денис. — Я і так, без нічого, зможу.
Чоловік підтюпцем побіг до своїх дочок, став між ними, крикнув Денисові.
— Так старайся, аби площі більше в об'єктив улізло!
Легко сказати — більше площі... Денис націлив видошукач так, аби чоловік із доньками опинився у правому кутку, а будинки, пам'ятники та бруківка — в лівому.
— Увага! — попередив він голосно. — Пташка вилітає! Раз! Два!...
— Три! — гаркнув хтось над головою.
Від несподіванки палець Дениса сам натиснув на кнопку. Клацнуло. Хлопець, не випускаючи фотоапарата з рук, повернув голову.
І побачив над собою вусатого міліціонера з суворим поглядом. Поруч із ним стояло худеньке дівча в широких шортах, а за нею — кирпатий молодий чоловік.
— Твій апарат? — у питанні міліціонера брязнуло залізо.
— Їхній, — Денис кивнув на туриста з дочками.
— Добре хоч визнаєш. Поверни і ходімо зі мною. Вірніше, — вусатий міліціонер озирнувся на дівчинку і кирпатого, — з нами.
Тим часом кирпатий стиснув дівчинку за плече.
— Точно він? Ти не помилилася?
— Він, — дівчинка відповіла впевнено, та очі від Черненка відводила.
— У чому тут справа? — поцікавився наспілий турист.
— Ваш? — міліціонер взяв фотоапарат із Денисової руки.
— Ну мій... А в чому...
— Ви, пане, самі дали його цьому хлопцеві? — перебив туриста міліціонер.
— Звичайно. Попросив сфотографувати, а...
— Гроші ваші цілі? — чомусь поцікавився міліціонер.
Явно заскочений таким несподіваним запитанням, турист ляснув себе по кишенях штанів, видобув звідти гаманець, розкрив його. Обличчя просвітліло.
— Всі. Все в порядку. А з якої...
— У такому разі прошу взяти фотоапарат і не заважати, — перервав міліціонер. — Це добре, що все ваше при вас. Бо півгодини тому ось цей хлопець вкрав ось у цієї дівчини гроші. Рівно сто гривень. Сума як для такого хлопчиська досить пристойна. Видно, на площі Ринок робоче місце цього злодюжки.
5. Ситуація ускладнюється
Наче грім серед ясного неба гримнув.
Яскраво світило сонце, а в очах у Дениса Черненка все одно потемніло. Він не бачив нікого довкола себе, крім дівчиська в шортах, яке далі старанно ховало від нього очі. Не чув нічого, хоча вусатий міліціонер назвав його злодюжкою вголос, і довкола них відразу зібрався гурт цікавих. Не міг слова сказати... та його ж компанія десь зовсім поруч і повинна прибігти на допомогу. Не міг зрушити з місця, хоча суворий страж уже сіпав його за плече.
— Почекайте-чекайте! — втрутився тим часом турист. — Треба ж розібратися! Хлопець зовсім не підозрілий, не схожий на злодія...
— А справжні злодії, шановний, зовсім не виглядають підозрілими. І тим більше не схожі на злодіїв, — за звичкою не дав йому договорити міліціонер. — У вас онде двійко дівчат, вам легше, ніж тим батькам, у кого такі ось розбишаки.
— Чому це він розбишака? — крикнув хтось із натовпу. — Наче пристойна дитина!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу