Василий Лысенко: Таємниця Зоряної кімнати

Юрко підбіг до ляди, зазирнув в отвір, захоплено подивився на темні, покреслені невеличкими квадратиками східці і ледве стримався, щоб не кинутися в підземелля.

— Тату, — нетерпляче вигукнув він, — ходімо поглянемо, куди ведуть ці чавунні сходи.

— Обов'язково поглянемо, — відповів батько, дістаючи з шафи ліхтар «летюча миша». Він підлив гасу, прочистив гніт, запалив.

Юрко вже став на верхню сходинку.

— Зачекай, — застеріг тато, — спершу замкну вхідні двері, щоб сюди не забрався хто і не наробив якоїсь шкоди.

— Ходімо, — нетерпляче промовив Юрко, коли батько повернувся, — поглянемо на підземелля. Це ж там, казала бабуся Улита, стоять залізні люди з гострими мечами і оберігають панські скарби. Їй прадід розповідав про тих людей.

Тато поклав у кишеню коробку сірників, узяв ліхтар і почав обережно спускатися крутими гвинтовими сходами. Металеві поручні холодили руки. Юрко уважно вдивлявся в густу темряву.

— Тату, — здивовано вигукнув він. — І в підземеллі є мідні зірочки.

Хлопець протер рукавом набиті на кам'яній стіні потьмянілі мідні цятки.

— Зараз я причиню ляду! Дивися, як це робиться, точно, як у бабусиній скрині.

— Не руш! — швидко спинив Юрка батько. — Хай все лишається так, як є. А що, коли ми не зуміємо відчинити ляду і залишимося на віки вічні в цих казематах? Поки знову хтось зуміє розгадати таємницю Зоряної кімнати, та натрапить на наші мощі. Ходімо краще поглянемо, куди виведе нас цей підземний хід?

Нарешті чавунні східці закінчились, і вони опинилися в просторій квадратній кімнаті. Стіни обвішані запорошеними килимами. Посеред приміщення стояв широкий дубовий стіл. Навколо нього півколом розставлені круглі стільці. Несподівано світло ліхтаря вихопило з темряви купу безладно складених під стіною гвинтівок. Ще ніколи Юркові не доводилося бачити стільки зброї. Під цією ж стіною тьмяно виблискували акуратно складені цинки з патронами, виднілися ящики з темними ребристими гранатами-лимонками. Посеред столу стояв станковий кулемет «максим». Під час останнього бою з такого кулемета відстрілювався від біляків поранений Чапаєв. З кулемета звисала довга стрічка з патронами. Вона, як змія, звивалася на підлозі, й її кінець губився під широким дубовим ліжком, засланим ватяною ковдрою. Юрко, як заворожений, дивився на чорне, підсліпувате вічко кулемета. Все це взагалі здавалося несподіваним, захоплюючим сном. Досить прокинутися, мовити хоча б одне слово — і це незвичне видиво назавжди зникне.

Піднявши ліхтар над головою, батько поступово оглядав підземну світлицю. Над столом виднілася припасована в кам'яній стіні чорна рурка. Тато підійшов до неї, притулив вухо, прислухався. З рурки виразно чулося порипування незакритого вікна, шарудіння газети, що лежала на столі в Зоряній кімнаті. Тато освітив цинки з патронами, ящики з гранатами, поволі підійшов до ліжка. На ньому лежав синій жупан з відірваним рукавом і пропаленою полою, висока смушева шапка з довгим шликом і пишною червоною китицею на кінці, чорні штани-галіфе. На підлозі коло ліжка валявся чобіт з сріблястою острогою.

Тато підняв жупан, із нього посипалося порохно.

— Тікали пани, — глузливо мовив він, — погубили штани, а як бігли до Збручу, то згубили й онучу. Колись отакі мундири, — батько кинув на ліжко поїдений міллю жупан, — носили гайдамаки та петлюрівці. Шили їх з австрійського сукна. Мабуть, і пан Хоткевич загубив цей жупан, як тікав із України. І чобіт з острогою не встиг озути. Бачив я його в оцих острогах, коли він привів у село полк петлюрівців, в'їхав на майдан на вороному коні, а багатії зустрічали своїх визволителів із хлібом-сіллю. Потрапили, Юрку, ми з тобою в страшне кубло, і минуле знову нагадало про себе… Щоб його ніколи й не згадувати.

Тато поставив на стіл ліхтаря, взяв стос старих газет, струснув з них пилюку. Великими літерами відтиснута назва: «Биржевые ведомости». Поруч на столі лежала підбірка журналів «Нива», стояла коробка з патронами для нагана.

Але найбільше тут цікавив Юрка кулемет. Справжній! Хлопець провів рукою по холодній сталі, потримав за шорстку ручку. Тепер він може всім розповісти, що мав в руках справжнього «максима». Такий же кулемет бачив він, коли пірнав на дно затоплених льохів, але там з мулу виднілися тільки поржавілі колеса та погнутий ствол.

Юрко залишив кулемет, підійшов до ліжка і підняв подушку. Під нею виявилась шкіряна офіцерська сумка. Він розкрив її — і на ковдру посипалися тугі пачки грошей.