Владлен Суслов - Останній рейс

— Повірте, усіх цих покидьків, якби на те моя влада, розстрілював би без суда і слідства. Ви хочете мені заперечити, але яке може бути до них правосуддя, милосердя?

«Взяти та одразу запросити на завтра в Ясне на рибалку? Тоді і з хлопчиськом морочитися не треба. Здається, він мені довіряє… А якщо розбовкає домашнім? Ні, не годиться… Краще завтра зустріну його біля фабрики і скажу, що з сином скоїлося лихо: в Ясному він на річці випадково напоровся на корч… Сахно, звичайно, помчить зі мною на край світу…»

Радісний, сяючий вибіг Вітя.

— Я готовий, Сергію Олександровичу!

— Бувайте здорові, Валентине Филимоновичу. Сподіваюсь, ми ще з вами зустрінемось…

Провівши Вітю й Чернушкіна, Сахно пішов у садок. Між ним та Олійником зав'язалась розмова про проблеми сучасного живопису, про абстракціоністів. Обидва зійшлися на думці, що їхню мазанину не можна вважати мистецтвом. Захоплені розмовою, вони не помітили, коли повернулась Людмила Йосипівна.

— Ви обідали?

— Тебе чекали, — відповів Валентин Филимонович.

— Я ж попередила — у нас на заводі сьогодні перевибори завкому. Сиділи до пів на дев'яту голодні.

— Хіба вже о пів на дев'яту?! Не може бути. — Сахно глянув на годинник. — І справді. Забалакалися ми з Анатолієм Максимовичем.

— Ідіть у дім, я швиденько накрию, — сказала Людмила Йосипівна.

Олійник, хоч як його вмовляли, категорично відмовився вечеряти і залишився в садку.

— Даремно ви одмовились, Анатолію Максимовичу, — дорікнув Сахно. — Холодник такий чудовий, просто з льоху…

— Валентине, — підійшла Людмила Йосипівна, — ти хоч дав Віті гроші на тролейбус, на морозиво?

— Зовсім випустив з уваги… Та не хвилюйся, Людо, я ж тобі казав за обідом: Сергій Олександрович справив на мене враження порядної людини…

— Пробачте, — насторожився Олійник. — Вітя кудись пішов?

— В цирк. — І Сахно розповів про обставини знайомства сина з Чернушкіним і про свою розмову з ним.

— То, кажете, Сергій Олександрович?

— Не турбуйтесь. Людина цілком статечна. Не знаючи, що він адміністратор цирку, його цілком можна прийняти за наукового працівника, просто за академіка, професора…

— А борідка в нього є?! — підхопився Олійник.

«Молодий, гарячий, — подумав Сахно. — Скрізь йому ввижаються страхітливі злочини й лиходії». Усміхаючись, він потягнув Олійника за рукав.

— Сідайте! Я зрозумів вас… Та сідайте, не хвилюйтесь… Прізвище його Чернушкін, Сергій Олександрович, він колишній фокусник, тепер адміністратор цирку, заслужений партизан, орденоносець…

— Валентине Филимоновичу, — настійливо повторив Олійник, — то є в нього борідка чи ні?

Людмила Йосипівна здивовано поглядала то на чоловіка, то на Олійника.

— Борідка? — усміхнувся Сахно. — Ну, є, є невелика… Клинцем.

Не бажаючи хвилювати ні Валентина Филимоновича, ні Людмилу Йосипівну, Олійник спокійно сів на лаву, але вже через хвилину, ніби щось пригадавши, сказав:

— Ви мені пробачте, зовсім випустив з уваги: на десяту я замовив розмову з Новосибірськом.

Опинившись на вулиці, Олійник бігом кинувся до зупинки таксі. До неї було добрих півтора кілометри. Але не встиг він пробігти і половину шляху, як йому зустрілась «Волга» з зеленим вогником.

— В цирк! — коротко сказав Олійник. — І прошу якнайшвидше.

З тісних вулиць старого міста машина вирвалась на Жовтневий проспект. Кілька років тому тут був пустир, а зараз по обидва боки широкої магістралі височіли ансамблі багатоповерхових будинків. Олійникові подобався цей куточок міста, і у вільні години він любив блукати по його юних вулицях, парках і скверах. В його альбомі зібралася сила малюнків. Вони немовби ілюстрували трудовий подвиг будівельників, що створили на пустинному місці новий район. На перших малюнках були похилені від часу халупи, яри, густо порослі бур'яном та чортополохом; їх поступово витіснили обриси баштових кранів, бульдозерів, екскаваторів. А далі пішли — споруда широкоекранного кіно, філармонії, житлові будинки.

Та зараз Олійник нічого не помічав. Вія думав про одне: швидше, якнайшвидше потрапити в цирк…

Заскрипівши гальмами, машина різко зупинилась.

— Що таке? — спитав Олійник. — Я ж вас попереджав, що мені негайно потрібно…

Водій не поспішаючи дістав з кишені сигарету, пом'яв її в пальцях, запалив і лиш тоді відповів:

— Бачите: червоне світло… Завжди так виходить, коли поспішаєш. Цими днями віз пасажира на аеродром. На літак людина спізнюється, нервує, хвилюється… А чим йому допомогти? Автомобілів з крилами ще не винайшли. Був би в нас пропелер, завів би і полетів. Може, років через двадцять такі будуть…