Владлен Суслов - Останній рейс

— Олегу Гарасимовичу, — покликав він Кульбича, — ось подивіться, — і простягнув синій томик Блока.

— Та-ак… Цікаво, — згодився Кульбич. — Відкладіть.

Обшук наближався до кінця. Оглянуто було перший і другий поверхи особняка, горище, льох, гараж, пташник, свинарник. Лишились тільки подвір'я і сад. Озброївшись міношукачем, Сергієнко поволі обходив сад, підмічаючи тичками маршрут свого просування. Безперестанку гудів зумер. Міношукач то виявляв іржаву лійку, то шматки дроту, то консервні банки, то гвіздки, то розбитий чавун… В кутку садка росла й росла купа металевого брухту. Вже котрий раз знову почулися короткі уривчасті сигнали зумера. Шовкопляс встромив щуп у землю під грушею і відчув щось тверде. З землі викопали невелику залізну коробку. В ній лежали, акуратно загорнуті в пергаментний папір, три ощадні книжки.

— Що ви тепер скажете? — спитав Кульбич. — Ви ж запевняли, що у вас нічого немає.

— Не знаю, звідки вони взялись, — пересмикнула плечима хазяйка.

— Як же не знаєте? Чорним по білому написано: Тетеря Катерина Трифонівна, а дві інші — на ім'я вашого чоловіка…

Обшук саду було закінчено. Залишалося скласти протокол обшуку і накласти арешт на майно.

— Будинок не маєте права описувати! — захлинаючись і повискуючи, істерично кричала Тетериха. Очі її налилися кров'ю, волосся розпатлалось, і вона чимсь нагадувала бабу-ягу. — Будинок мій! Мій! Будинок я поставила за свої кревні! Беріть його речі, а мого не займайте! Я знати не знаю, чим він, мерзотник, займався, що робив!

— Припиніть! — урвав її лемент Кульбич. — За нашими законами все майно, нажите злочинним шляхом, конфіскується.

— Вірний закон! — підхопила Кривенко.

— А родичі розкрадачів, що знали про злочинну діяльність і користувались накраденим майном, суворо караються. Ви, як дружина розкрадача, притягаєтесь до кримінальної відповідальності.

Тетеря вийшов з перукарні з туго напханими кишенями. «Здорово я вигадав про слідчого, — задоволений собою, міркував він. — Через кілька днів знову зайду, нічого його жаліти, хай трясе гаманцем… От якби два-три таких фарцовники, можна і вухом не вести».

… Тетерю зустрів сам Макогон і провів через закурену кухню, вузький темний коридор в невелику кімнату, де навколо столу, засланого облізлою клейонкою, сиділи Шкарбун, Поніманський і Чернушкін. Вікно було зачинене віконницею. На стелі під рожевим абажуром тьмяно мерехтіла лампочка. Побачивши Тетерю, Поніманський не втримався:

— Ти тепер справжнісінький святий апостол Петро… Он і сяйво кругом лисини.

Тетеря зібрався огризнутись, але Чернушкін випередив його.

— Припинити! Давай, Петре Борисовичу, викладай… Тільки коротше.

— Та я вже розповідав.

— Вони нічого не знають, — кивнув Чернушкін на Поніманського і Макогона.

Тетеря повторив всю історію від початку до кінця.

— Біля будинку, — закінчив він, — мене зустріла одна знайома й каже, що в нас обшук.

Всі мовчали, лише чути було сопіння Шкарбуна. Насупивши брови, Поніманський замислено втупився в одну цятку. На гладенько поголених щоках Чернушкіна грали жовна. Макогон, спершись плечем на кахляну піч, нервово гриз нігті. Тетеря не витримав гнітючої тиші.

— Вам добре, а мені як бути? Ну що ви всі мовчите? От ви, Сергію Олександровичу…

— «Сергію Олександровичу…» Згадав! А коли давав хабара — не питав.

— Ти мені про хабара нічого не казав, — здивувався Шкарбун.

— У мене в головешці така плутанина зробилася, все вискочило.

— Скільки ж ти йому відвалив? — не вгавав Шкарбун.

Тетеря запнувся.

— Ти-тисячу… двісті…

— Жирно… Нізащо б стільки не дав.

— Гризи його не гризи, від цього ні йому, ні нам не легше, — зауважив Поніманський. — Тепер треба подумати, як вискочити з біди.

Всі знову замовкли.

— А якщо підкинути листик, — почав Макогон, — що ревізор одержав не тисячу двісті, а дві п'ятсот…

— Знову безглузді прожекти! — скипів Поніманський. — Ситі ми твоїми анонімками по саму зав'язку. А я попереджав. Не послухались, на сміх підняли. І от, будь ласка, — догралися. У Тетері обшук, і не сьогодні-завтра до нас доберуться.

— Я… я х-хоч що-небудь п-пропоную, а ти… ти критика з себе корчиш. Бачили м-ми т-таких! — від образи і злості Макогон заїкався.

— І запропонувати можу. Найважливіше зараз… Треба… Треба… — Поніманський запнувся.

— Що?! Не виходить! Клепки заїло, — зловтішався Макогон.