Владлен Суслов - Останній рейс

— Досить базікати! Давай швидше перехилимо, доки Сергій Олександрович не повернувся.

— Наливай! За дружбу! Дай боже, щоб не остання.

— Вранці ти казав, — копирсаючи пальцем у зубах, розсівся Чистяков, — що в тебе свій будинок. Великий?

— Не дуже. П'ять кімнат. Вісімдесят сім квадратних метрів.

— Ого! Нічого собі! Сім'я чимала?

— Удвох ми. Я та дружина.

— То якого дідька ще й тягнеш? Мало? Скупердяга ти, як я бачу.

— Машину хочу… Гараж давно збудував… От і доводиться… Сам розумієш… — Тетеря несподівано образився. — Чого ти мене злодієм обзиваєш?! Я, наприклад, в житті ні в кого копійки не вкрав, чужого ніколи не брав, а ти «злодій» та «злодій»!

— А ратин твій, чи що! — ошкірився Чистяков.

— Не мій… І не твій… Державний. А чого ти до мене причепився? Чого тобі від мене треба?

— Кінець! Аллах з тобою! Більше не буду. Не ображайся… Ти мені з першого погляду сподобався…

— І ти… мені… — гикаючи, признався помітно сп'янілий Тетеря. — Коли хочеш, доведу, як я тебе люблю… поважаю… З сьогоднішнього дня… ні, зараз… переходь до мене… Місця вистачить…

— Оце так друг! — І Чистяков так ударив співрозмовника рукою по кволих грудях, що той аж похлинувся.

— Я такий! Я добрий… Ти ще не знаєш Петра Борисовича… За місяць з тебе… братиму всього півсотні… О! І все!

— За що?

— За кімнату… буде тур… турбота… То ти прийдеш, то ти… підеш… А мені ходити… хвіртку відчиняти, зачиняти… людина я хвора… У мене легені… серце…

— Та-ак… Бачу, ти штучка… Півсотні хочеш здерти! Та згинь, пропади із своїми хоромами! У мене є де жити. Ще в друзі лізе! Таких, як ти…

— Пожартував! Даю дві кімнати… ні, три… І ні копійки… Не віриш? Візьми піджак. Мені не шкода.

— Не потрібен мені твій ментик. За нього в базарний день щербатого п'ятака не дадуть.

— Тоді годинник.

— І годинник мені не потрібен. А коли ти справжній друг, замов ще пляшку коньяку.

— Будь ласка! — і Тетеря на увесь ресторан загорлав. — Офіціантка! Офіціантка!

До столика підійшла молода дівчина в білому фартусі і в мереживній наколці на густому чорному волоссі.

— Нам, баришня, цього… як його… — хихикнув Тетеря, — коньячку… ще пляшечку…

— Мені здається, вам уже досить, — зауважила офіціантка.

— Давай, тобі кажуть! — Тетеря вдарив кулаком по столику. Забрязкотів посуд. — Тягни книгу скарг! Клич сюди начальство!

— Петю… Петре Борисовичу, припиніть, — почав умовляти Чистяков. — Дівчина хороша, розуміє…

— Ну, гаразд… — схиливши неслухняну голову на стіл, пробуркотів Тетеря. — Гаразд…

— Краще тихо, мирно… Для чого зчиняти шум? Завжди можна по-хорошому домовитись. Зараз нам принесуть… — Чистяков осікся.

Під аркою, густо обвитою диким виноградом, з'явився Чернушкін. Поруч, клишаво перевалюючись, йшов Макогон.

— Дівчино, — розтягнув Чернушкін тонкі губи, — пробачте їм. Трохи перебрали міру. Скільки з нас?

— Сімнадцять двадцять.

— Плати, Жоро! І живо мені!

Зітхнувши, Чистяков витяг із задньої кишені штанів два зібганих папірці і кинув на стіл. Офіціантка відрахувала здачу й пішла.

— А-а! Сергій Олександрович! — підвівши скуйовджену голову, розплився Тетеря у п'яній усмішці. — Сідай до нас… Зараз заспіваємо… — і гугнявим голосом завів: — Серёжа, ты помнишь наши встречи в приморском парке на бере-е-гу…

— Заткни пельку! — блиснув очима Чернушкін.

Тетеря зіщулився і замовк.

— Жоро! Востаннє попереджаю: коли ще на ділі питимеш, нарікай на себе. Я жартів не люблю.

— Та скільки там випили?.. Якихось півлітра. Хіба я знав, що він такий нікчема?..

— Розходились, як п'яні купці в трактирі, — гидливо зморщився Макогон.

— Будь певен, Опанасе, це їм не минеться. — Чернушкін сів і підсунув стільця Макогонові. — Так що ж далі?

— Я чекав, чекав на вас… На вулицю вийти боявся. Потім хлопчаки принесли твою записку. Чогось ліків від мене вимагали, про якогось Матвійовича питали.

— Наша людина… Кравець. Ми сьогодні цілу ніч пробули в нього.

— Я здогадався і збрехав, ніби до школи з ним ходив, в паці грав.

— Ач, що бовкнув! Адже він старший за тебе років на тридцять, — розсміявся Чернушкін і вже серйозно додав: — Тут, треба сказати, ти дав маху. А якщо хлопчаки зметикують?

— Що зметикують?

— Не міг ти з Матвійовичем до школи ходити.

— А, ти про це! Дурниці. Та вони і уваги не звернули.

— Добре, коли так… Значить, кажеш, Якова не було в тебе? Куди ж він міг подітись?