Владлен Суслов - Останній рейс

— Боже мій, боже мій, що буде? Що зі мною буде?..

Півень машинально качав тремтячими пальцями хлібну кульку. Чернушкін нічим не виказував занепокоєння. Заклавши ногу за ногу, він маленькою пилочкою неквапно полірував нігті. На його обличчі застигла бридлива гримаса. «Нікчемні пігмеї, — обурювався він, — вже розкисли. Ладні розбігтися, як пацюки з тонучого корабля… Щоб врятувати свої шкури, не вагаючись, утоплять мене… Ех, до чого я докотився… З ким довелося зв'язати долю?»

— Тетеря, перестань скиглити! — врешті не витримав Чернушкін. — Завчасно себе ховаєш. І, будь ласка, встань з того клятого ослона!..

Сердитий окрик вплинув. Тетеря замовк на півслові і пересів до Чистякова на тахту.

— Друзі-голубчики, досить рюмсати… Наші козирі ще не биті, — бадьоро почав Чернушкін. — Слухайте уважно. Я бачив — Яшко побіг у напрямі до будинку Макогона. Треба сподіватись, що в його старій довбешці збереглися рештки розуму і він догадався сховатись у Макогона, а не встановлювати світові рекорди з бігу…

Чистяков захихикав, та ватажок так глянув на нього, що він втягнув голову в плечі.

— Так от, якщо в Яшка вистачило здорового глузду не влаштовувати з міліціонером крос нічними вулицями, тоді все гаразд.

— Ми голови собі сушимо, а він, певно, спокійнісінько задає хропака в Макогона, — докинув Жора.

— Отже, не будемо гаяти часу. В нього Яків — добре, немає — тоді справа гірша, але як там не є, треба негайно попередити Макогона, щоб він повідомив усіх наших. Хай сидять нишком-тишком і чекають команди. Доведеться тобі, Жорко, піти.

— Знову я?! Все я та я! Наче нікого більше немає! А це що за цяця! — стусонув під бік Тетерю. — Чим він кращий за мене? На дивані відсиджуватиметься, а інші нехай життям ризикують? А якщо Макогона злапали і там засідка? Та я взагалі не знаю цього вашого Макогона.

— Я… я не можу, — схопився Тетеря, притискуючи руки до грудей. — У мене серце… Я хворий…

— Сядь! Про тебе й мови немає, — гидливо відмахнувся Чернушкін. — А ти, Жоро, маєш рацію. У тому районі, напевне, до біса міліції.

— Тихше, тихше! Та не зчиняйте галасу, — хрипко заблагав хазяїн. — Навіщо йти до цього… як його? Макогоном ти його, Серього, назвав, чи як? Підіть до нього на роботу.

— Та в тому ж і справа, Матвійовичу, що він у відпустці. Тільки завтра вийде на роботу.

— Тоді можу дати ще одну пораду. Але перш за все вам треба машину сховати. До нас у двір ніколи машини не заїжджають. От і почнуть людці думати й гадати: звідки машина, та хто на ній приїхав, та чия вона, та чого, та до кого… Та й вам самим сидіти в мене небезпечно…

— Ти, діду, видно, не дуже-то хоробрий… — в'їдливо кинув Чистяков, забувши про попередження ватажка.

— Не боягуз я, бараняча твоя голова, а обережний, — повчально підніс Півень скарлючений палець. — Недарма говорять: береженого бог береже.

— Маєш рацію, Матвійовичу, — згодився Чернушкін. — Нам треба від тебе забиратись…

— А третя моя порада отака: живе в нашому будинку один хлопчина. Завжди чіпляється: «Дідусю, дідусю, хочете, я вам підлогу замету, хочете, в магазин збігаю»… Ні, кажу, не треба, а сам думаю: «Чого це ти, голубе, до мене в помічники напрошуєшся? Пусти тебе в квартиру, а хто ручиться? Поцупиш що-небудь, тільки тебе й бачили…»

— Зараз у школах так заведено, — хрипким від довгої мовчанки голосом мовив Тетеря. — Піонери допомагають старим людям, хворим навіть…

— Не знаю, — урвав хазяїн, — як у них там заведено, це мене не стосується… — І, наїжившись, замовк.

— Що ж ти радиш? — поквапив його Чериушкін. — Кажи. Часу в обріз.

— Потрібні вам мої поради! — забуркотів старий. — Слова не даєте сказати, кожний так і лізе перебити…

— Та облиш, Матвійовичу! Не один рік один одного знаємо. Коли в чому завинили — пробач.

— Гаразд, Серього. Тільки заради тебе… Дай боже пам'ять, забув, на чому зупинився… — ляснув себе Півень по зораному глибокими зморшками лобі.

— Про хлопчика, — нагадав Тетеря.

— Підказувачі, добродію, мені не потрібні! — огризнувся старий. — Так ось, з'явилася в мене одна думка. Напроти мене, в сусідній квартирі, живе хлопчина…

Альоша схопився з ліжка, глянув на годинник. «Ой! Вже пів на восьму! Я ж Вітьці обіцяв о восьмій…»

Нашвидку вмившись, він проковтнув бутерброд з ковбасою і поспіхом запив його склянкою молока. Кинув в акваріум дві щіпки сушених дафній. Відразу ж до корму метнулись золотаві карасики, жовтувато-коричневі кардинали, чорні та червоні мечоносці. За ними насилу встигали неповороткі вуалехвоста. З дна акваріума, наче по команді, знялися, ворушачи вусами, плямисті гурамі…