Владимир Малик - Слід веде до моря

Батько уважно подивився на сина.

— Знаєш, Юрку, ти, мабуть, маєш рацію!

— Тепер бачиш, хто такий Дзвонар! А ти дав йому гроші…

— Хто ж знав! Ось він прийде післязавтра, то упіймає в мене облизня!

Юрко помітив рішучість і гнів у батькових очах. Йому враз стало радісно на серці. Отже, батько — не злочинець і нічого не має спільного з Дзвонарем! Та… якщо батько відмовить Дзвонареві у допомозі або налякає його погрозами, той враз утече з міста. І знову загубиться його слід. Ні, треба щось робити. От коли б тут був капітан Федорченко…

Згадавши про капітана Федорченка, Юрко ляснув себе рукою по лобі. Чекай! Адже ж, напевне, у нього є телефон — тож можна подзвонити. Або просто — у міліцію. Як він не подумав про це раніш?

— Татку, одягайся! — вигукнув, схоплюючись з стільця.

Батько здивовано підвів брови.

— Ти що! Куди серед глупої ночі?

— Підемо в місто. Замовимо телефонну розмову з капітаном Федорченком.

— З яким капітаном?

— Він розшукує Дзвонаря. І скарб. І мене врятував від смерті…

— Одначе з ним можна і завтра поговорити. Не горить же!

— Завтра може бути пізно. Або капітана не застанемо на службі. А зараз він напевне дома, — не здавався Юрко.

Батько задумався.

З цікавістю і захопленням дивився на сина. Від того погляду Юркові стало ніяково.

— Чого ти так дивишся на мене? Батько усміхнувся. Круг очей у нього збіглися дрібненькі зморшки — і погляд враз потеплішав.

— Радію, що такий у мене вже дорослий і розумний син.

— Хм, коли б ти ще десять років десь галалайкав по світах, то у твого б сина і вуса виросли…

Тепер зніяковів батько. Юркові навіть здалося, що на його засмаглих вилицях зарожевів рум'янець.

— Ну, навіщо ти так, Юрасю? Що було — те минуло… Тепер ти — мій син. І я хотів би, щоб ми від сьогодні подружили, як найкращі друзі!

Юрко зрадів, обличчя його заясніло.

Батько швидко одягнувся, дмухнув на свічку — і вони вийшли на палубу.

Над Дніпром стояла тиша. Щербатий місяць поволі плив по неозорому небі, спокійно оглядаючи принишклу землю.

Юрко глянув на свій намет, де спали Сергій і Марта, і подумав, що безсоння теж іноді приносить користь. Адже коли б він був заснув, то проспав би цю неспокійну ніч, наповнену такими несподіванками.

Була друга година ночі, коли вони добралися до пошти і замовили розмову.

Чекати довелося недовго. Незабаром їх запросили до кабіни. Трубку взяв Юрко. В ній загуло, затріщало, і почувся далекий голос:

— Я слухаю.

Юрко вперше говорив по телефону, і йому було трохи моторошно.

— Це капітан Федорченко? Петро Іванович?

— Так точно.

— З вами говорить Юрко Романюта… Пам'ятаєте?

— Аякже! Звичайно, пам'ятаю. Ти звідки, Юро? Що трапилося?

— З порту Нового. Стась Дзвонар тут!

— Що-о? Де ти його бачив?

— На Дніпрі. Має моторний човен…

— Чим же він займається?

— Шукає гроші, документи і акваланг…

— Акваланг? Це цікаво!.. Ну й що — знайшов?

— Грошей дістав трохи. Документів — ні. А акваланг йому пообіцяли на післязавтра, тобто — вже на завтра…

— Хто пообіцяв?

Юрко не знав, що відповісти, і замовк. Сказати — батько? Ні, цього він не може сказати.

— Ну, чого ж ти мовчиш? Чи не знаєш? — спитав капітан Федорченко.

— Та ні, знаю…

— Хто ж це?

— Це… Василь Петрович Романюта… На цей раз довгенько мовчав капітан

Федорченко, видно, обмірковуючи почуте.

— Твій родич? — нарешті, спитав він.

— Так…

— Де ж він?

— Ось тут, біля мене.

— Ага, це добре. Отже, виходить, на нього можна цілком покластися?

— Я ручаюся за нього, — твердо відповів Юрко і глянув на батька: йому здалося, що батько все чує.

— А як ти потрапив у порт Новий?

— Ми з Мартою і Сергієм зробили подорож на човні.

— Де ж твої товариші?

— Вони спокійно сплять у наметі на березі Дніпра.

— Гм, гаразд. Все це дуже цікаво!..

— Що ж нам робити, Петре Івановичу?

— Вам — нічого. Пливіть додому.

— Як — нічого? — здивувався Юрко. Він був вражений. — А Дзвонар?..

— Слухай, Юрко, — за повідомлення — спасибі. Але ні тобі, ні твоїм товаришам не слід показуватись на очі Дзвонареві. Щоб не сполохати його! Зрозумів?

— Зрозумів.

— Отже, повертайтесь додому! І не хвилюйтесь — Дзвонар ніде не дінеться. Йому не пощастить зникнути з нашого поля зору.

— Зрозуміло. А як же скарб? Капітан засміявся.

— Ось що тебе турбує! І скарб знайдемо. Але при одній умові — якщо не сполохаємо Дзвонаря! Бо інакше — не бачити нам скарбу, як своїх вух. Зрозумів?