Анатолий Рыбаков - Постріл

— Запевняю тебе, — говорила Ольга Дмитрівна, — вона доросла дочка, ми вже нічого не можемо їй заборонити. Треба скористатися з того, що ми поки що маємо право щось їй дозволяти.

— Це логічно, — погодився Микола Львович, — треба рятувати те, що ще можна врятувати.

— Нема чого рятувати, любий, запевняю тебе, це все таке молоде, дитяче!.. Я тільки проти ресторанів. Молодий чоловік має приходити в дім, бувати в домі. Тільки так ми можемо якось впливати на Люду, на її стосунки, ми можемо бачити, з ким вона спілкується. Крім того, якщо людина у нас буває, я суто по-жіночому постараюся відкрити їй очі на неї, на її вади, потім можна пожартувати, посміятися…

— Усе це правильно, — мовив Микола Львович, — але, розумієш, цей молодик не викликає в мене довіри. І я, відверто кажучи, розгубився: через службові міркування мені не хотілося б, щоб він бував у нас дома. Але ж і заборонити Люді спілкуватися з людиною, незручною мені по службі, це, по суті, те ж саме, що радити їй зустрічатися з людиною, зручною мені по службі. Висхідна позиція в обох випадках фальшива, кепська.

Ольга Дмитрівна залюбки слухала чоловіка, це було саме те, що вона так цінувала і любила в ньому. Звичайно, він не тільки не змушує Люду зустрічатися з потрібними людьми, а й сам з ними ніколи не зустрічається, і хід міркування був напрочуд притаманний йому.

— Ти надто перебільшуєш, мій любий, — зауважила вона, — ти справді нічого їй не забороняв, ти лише висловив свою думку про людину, яку знаєш більше, ніж вона. Т Люда це правильно зрозуміла. Гадаю навіть, що в цьому разі вона розумніша за нас. Справді, що сталося? По суті, нічого. Затрималася на танцюльках, а ми колись не затримувалися? Тільки тоді танцювали в саду, тепер танцюють у ресторанах, от і все.

— Авжеж, — погодився Микола Львович, — ти маєш рацію і головне, сама не хвилюйся.

Микола Львович заспокоїв дружину, але сам не заспокоївся, щось тривожило його в цій історії.

Ресторан нарешті закрили, і Миша зі Славкою рушили додому.

Славка розповідав про оркестр. Серед музикантів є обдаровані люди, навіть талановиті, наприклад, контрабасист, має консерваторську освіту, але не зміг знайти місце в справжньому оркестрі, їх обмаль, і ось змушений грати в ресторані, де пристойно платять і де перепадає дещо від гостей, що замовляють музику.

Своєю байдужою розповіддю Славка мовби підкреслював примітивність своїх теперішніх інтересів, відокремлював себе од вищого світу, в якому живе Миша, жив колись і він, Славка. Був піонером, комсомольцем — і ось, будь ласка: піаніст у ресторані «Ермітаж», грає фокстроти для непманів, аферистів і розтратників, веселить їх, ублажає, зате в хазяїна безплатна вечеря — щоправда, не така, як гостям, а ті, що залишається від гостей.

— Не слід робити з цього трагедію, — сказав Миша, — епізод у біографії актора. Даремно тебе це так пригнічує.

— Людина не може двадцять чотири години на добу верещати від захоплення, — заперечив Славка.

— Тимчасовий, випадковий заробіток, — вів далі Миша. — Вступиш до консерваторії, одержиш стипендію — все переміниться. До речі, завтра у фабричному клубі виступає наша жива газета. Може, проведеш? Як, бувало, раніше?

— Не знаю… О котрій?

— О шостій. Тобі в ресторан о дев'ятій, можеш не залишатися на диспут, проведеш виступ і поїдеш.

— Про що диспут?

— Вплив непу на молодь.

— І як з цим боротися? — не без глуму додав Славка.

— Авжеж, і як з цим боротися.

— Не знаю… Якщо не буде зігранки.

— Не приїдеш — проведе Яшка Полонський, — підсумував Миша, — а приїдеш, я особисто буду радий і чекатиму тебе. Постарайся, будь ласка.

Вони підійшли до будинку. На воротах стояв Вітька Буров.

— Привіт!

— Привіт! — відповів Славка.

— Здоров будь! — сказав Миша.

Вітька обернувся до Славки.

— Іди додому, Славку, лягай спати.

— Ти мене відправляєш спати? Може, ще в ліжко покладеш?

— По-доброму кажу: йди собі геть! Нам з ним, — Вітька кивнув на Мишу, — побесідувати треба.

Миша посміхнувся:

— Славка нам не завадить. Славку, скажи, заважатимеш? Дуже тебе прошу. Не втручайся в нашу інтимну розмову. Що, Вітьку, ти мені хочеш сказати?

— Ще раз полізеш не в свою справу — шкодуватимеш! Арци — і в воду кінці!

— І цей грубіян носить ім'я великого письменника! — Миша глузливо похитав головою. — До речі, Вітьку, чому тебе називають Альфонсом Доде? Ти його читав коли-небудь?

Вітька підніс кулак:

— Оце бачив?