Всеволод Нестайко: До катастрофи лишалося кілька секунд

— Я ж і кажу…

— Ти думаєш, він був у підземеллі?

— А де ж?

— Але там же замкнено. Ми ж дивилися.

— Замкнено, — Женя зітхнув. — І все-таки… Мені здається, він там був.

— Ну, може, підійшов, побачив, що замкнено, і повернувся.

— А може, у нього ключ є…

— Ключ у сільраді, ти ж знаєш.

— Ключ і викрасти можна.

— Ну це ти вже нафантазував таке… Що він — злодій?

— А чого він од нас утік?

— Та не схожий він на злодія.

— А темні окуляри?

Вони ще довго тинялися біля склепу, висуваючи різні припущення й домисли, аж поки не захотіли їсти. Тоді подалися до баби Секлети.

Наминаючи запахущий бабин борщ зі старим салом, хлопці весь час задумливо перезиралися і раз у раз багатозначно похитували головами. Таємничий Нолик не давав їм спокою.

Баба помітила їхні перезирання й усміхнулася:

— Що, хлопці, знову якась придибенція сталася?

Женя глянув на Вітасика «Від баби Секлети, здається, можна не ховатися», — промовляв його погляд. Вітасик ствердно кивнув.

— Бабусю, а що б ви подумали про людину, яка не залишає слідів? — спитав Женя.

— Як це? — не зрозуміла баба.

— А отак. Ходить по багнюці — і жодного сліду.

— По воді, яко по суху… Було таке. Ходив так Ісус Христос. Син Божий. Господь-Бог наш.

— Ні. На Христа він не схожий, — сказав Женя.

— Абсолютно, — підтвердив Вітасик.

— У спортивному костюмі.

— У темних окулярах.

— А де ви його бачили?

— Та біля склепу на кладовищі.

— Де хід у підземелля монастиря.

— А-а… — протягнула баба Секлета. — Тоді не дивно. Те місце привиди полюбляють. От вони слідів ніколи не залишають. Це точно. Колись, коли я ще дівкою була, і мені там із привидом здибатися довелося. Йшла на побачення з Василем… Гарний був хлопець, справжній сокіл, царство йому небесне, — баба перехрестилася, — кучерявий, стрункий, високий, у війну загинув на фронті. Так от, кажу, йшла на побачення з Василем, а побачилася з привидом волохатим, хай Бог милує… Сутеніло, зорі вже на небі засвітилися. Підходжу, а з-за склепу раптом — я-ак шуроне!.. Волохате, бридке, очі горять… Я мало не вмерла з переляку. Незчулася, як і вдома опинилася. Як бігла, не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, як на перелазі перечепилася і носом заорала. А Василь понад дві години чекав, ніякого привида не бачив і образився, думав, що я його обдурила, не прийшла. Так ми й посварилися… Не повірив він мені… — баба зітхнула й замовкла, поринувши у свої спогади.

…Але й на привида Нолик не був схожий.

Леонід Сергійович Підшивалов та Аркадій Маркович Любашевський були з цілком порядних, інтелігентних родин.

Обидва закінчили політехнічний інститут і вже три роки працювали інженерами. Правда, блискучої кар’єри поки що не зробили, але кар’єра — то жінка примхлива, і сподобатися їй не так просто. Звичайно, деяким щастить одразу. Так, як, наприклад, Олександру Петровичу Федоряці, який невдовзі після закінчення того ж таки політехнічного поїхав на три роки у Марокко і повернувся з машиною, грошима та іншими радостями цивілізованого світу, які викликають таку заздрість у сучасної молоді.

Олександр Петрович Федоряка був на два роки старший за Підшивалова та Любашевського, і різниця між ними була два курси, але в інституті вони приятелювали, оскільки грали в одній інститутській баскетбольній команді. І для Підшивалова і Любашевського Федоряка був Сашуня, а для нього Підшивалов був Льосик, а Любашевський — Деголль. Не хотілося б ображати пам’ять видатного француза, але факт залишався фактом — ніхто з приятелів не називав Любашевського інакше як Деголль. Він і справді був схожий на французького генерала — такий же високий і з таким же видатним носом.

Повернувшись із Марокко, Сашуня випадково зустрівся на вулиці з Льосиком і Деголлем, запросив їх до себе і, звичайно ж, похвалився своїми закордонними надбаннями. І ця зустріч стала початком відновлення старих інститутських зв’язків Всі троє були ще не одруженими, парубкували, і квартира Сашуні стала місцем товариських вечірок і гульбищ. Мама Сашуні, яка мешкала разом із ним, подовгу була відсутня (їздила у Миргород до дочки няньчити малу онуку), і молодим людям ніхто не заважав. Заводіякою у компанії був Льосик. Веселий, компанійський, він завжди вигадував щось незвичайне, якісь розіграші й містифікації. І коли він запропонував Деголлю за допомогою пластиліну зробити відбиток ключів Сашуні, підробити їх і залізти у квартиру, Деголль був певен, що це чергова містифікація. Правда, Льосик потім запевняв, що й сам він спершу думав лише розіграти Сашуню. Та коли «операція» була вдало проведена, користолюбство охопило друзів із такою силою, що вони забули про розіграш. «Ми ж не все взяли, тільки часточку, машина йому лишилася, гроші, Сашуня не пропаде, — заспокоювали вони себе. — До того ж він такий лопух — ніколи не догадається».