Всеволод Нестайко - До катастрофи лишалося кілька секунд

— Яке його справжнє прізвище?

— А як ви догадалися?.. Авжеж — хто б став слухати Васю Рябошапку! А так — Ангел Богов. Усі думають, що він болгарин.

У відділі кадрів капітан уважно розглядав анкету.

Рябошапка Василь Степанович. 1973 року народження. Золотоноша. Освіта середня. ПТУ. Працював слюсарем, сантехніком, кочегаром, у трудовій книжці пропуски. Останній запис півтора року тому. Сантехнік… І раптом — соліст ансамблю під керівництвом Льови Левандовського.

— А як ви його взяли, сантехніка, без музичної освіти? — спитав капітан Льову.

— Ай, до чого тут освіта? Хто зараз дивиться на освіту? Головне — діло, робота. А він прийшов і сказав: «Хлопці, я вам зроблю бізнес, от побачите, не пошкодуєте». Ми його попробували. І він нам підійшов. Бо справді було ефектно. Такий кадр! Публіка шаленіє. Особливо дівчата… Жаль, якщо він зовсім злиняв. Що не кажіть, а люди люблять дивитися на красу — і жіночу, і чоловічу… А чого це ви ним цікавитесь, якщо не секрет? — здивовано примружився Льова на капітана, наче тільки тепер ця думка виникла в його голові.

— Та так… хотів поговорити.

— Ох, ці мені розмови! Коли міліція хоче поговорити, так і знай, що десь є труп, або грабунок, або ще якась неприємність. Може, він іще з’явиться… Я згадав, що він обіцяв мені принести одну річ. А він хлопець гордий. Не думаю, щоб він мене обдурив.

— Якщо він з’явиться, подзвоніть мені, будь ласка. От вам телефон.

— Які можуть бути питання, пане Горбатюк! Я ж вас прекрасно пам’ятаю. І глибоко поважаю. Ви ж самі не знаєте, як мене колись виручили.

— Виручив?

— Авжеж. Ви пригадуєте рекетира Шипулю?

— Певна річ.

— Він же мені життя не давав. Він же висмоктував з мене усі соки. Коли ви його взяли, у мене було свято. Я частував увесь оркестр, усіх офіціантів. Спитайте у Борі…

«Навряд чи Ангел з’явиться, — думав капітан по дорозі в міськуправління. — Перш за все треба переглянути базу».

— Що це у вас таке? — простодушно спитав капітан Попенко Григорія Тарасовича, побачивши в його руках якийсь Г-подібний предмет, загорнутий у папір. — Нова секретна зброя?

— Та ні, — Григорій Тарасович трохи знітився, вмощуючись на передньому сидінні. — То біолокаційні рамки. Біолокатор.

— Овва! І давно ви цим займаєтесь?

— Та з минулої осені. Після тих наших неймовірних пригод. Хіба я один? Зараз хто тільки не займається… Тільки й чуєш: астральне тіло, ментальне тіло, чакри, мікролептони… Екстрасенси на кожному кроці. Та й не дивно. Бо й справді… — Григорій Тарасович недоговорив, махнув рукою.

— Згоден, — сказав капітан. — І дивна річ. Ще якихось років п’ятнадцять-двадцять тому все було начебто зрозуміло — діалектичний матеріалізм, дарвінізм, еволюція, розум — властивість високорозвиненої матерії… І раптом вся ця струнка матеріалістична система похитнулася, зарипіла, дах поїхав, і все стало незрозумілим — самі дива, загадки і таємниці…

Женя і Вітасик мовчки перезирнулися. Приємно відчувати себе нарівні з дорослими, коли вони так само чогось не розуміють, як і ти. І взагалі, яка то щемка насолода — їхати назустріч таємниці! Особливо разом із татом і мужнім, одчайдушним капітаном міліції. Уява хлопців уже малювала захопливі картини — підземний коридор, глухі таємничі звуки, несподівана тінь майнула перед ліхтарем…

Але їх чекала прикра несподіванка.

Коли вони, заїхавши за старшим сержантом Боднею, зупинилися біля кладовища, капітан Попенко сказав:

— Ви, хлопці, не ображайтесь, але вам доведеться почергувати біля машини. Пильнуватимете, щоб ніхто сторонній не поліз за нами у підземелля. І взагалі…

Хлопці спробували писнути:

— Та ми… Та що… Та як… — але і старший сержант Бодня, і Григорій Тарасович одностайно підтримали Анатолія Петровича, із протесту нічого не вийшло.

Дорослі спустилися в підземелля, а хлопці лишилися нагорі.

Чекати довелось досить довго, майже годину. Як не дивно, ніхто зі сторонніх так і не з’явився. Хоча машину Попенка бачило, мабуть, чимало людей. Але — чи то звикли у Завалійках до приїжджих, чи то в кожного був свій клопіт і ніхто не мав часу цікавитися. А дітлашня була на річці. Бо ж погода саме для купання.

Нарешті почулися приглушені голоси, і в склепі з’явилися по черзі капітан Попенко, Григорій Тарасович і сержант Бодня. Капітан і старший сержант тримали в руках ліхтарі, Григорій Тарасович — Г-подібні біолокаційні рамки. Обличчя у них були серйозні й заклопотані.