Ю. Сорока - Арахнофобія

– Банальний вибух армійської гранати Ф-1.

– Ого! – присвиснув Галкін. – Жорстокі з тобою люди.

– Життя з нами жорстоке. Я дещо там накопав, хотів ще трішки побродити. Але, очевидно, мав місце так званий феномен повернення злочинця на місце злочину.

– Злочинців, – Галкін явно намагався підкреслити свою обізнаність, як робив це завжди. – Двоє молодиків у сріблястій «Хонді». Що ж ти накопав?

– Звідки така обізнаність? – примружився Ярослав. Хоча він завжди вважав майора своїм приятелем, схильність того до пустої похвальби його дратувала.

– Треба лишень уміло організовувати агентуру, Ярику, – Галкін припалив цигарку.

– Вербування агентури, пане майоре, це не найголовніше, її потрібно ще зберегти. Ти щойно «злив» мені свого агента. Його звуть Гриша, він бомж. З особливих прикмет – татуювання у вигляді перснів на середньому й безіменному пальцях правої руки. Живе на Личаківці близько двох років, – Ярослав широко посміхнувся, помічаючи, як самовпевнений вираз обличчя майора змінюється виразом легкої досади.

– Він, кіт помийний, не сказав, що «засвітився» тобі. Бог із ним, маю надію, ти вже все забув.

– Так. Я все забув, Вадиме. Але з тебе послуга, – Ярослав витяг із кишені джинсів крихітний пластиковий пакетик, до якого встиг перекласти знайдену на Личаківці гільзу. – Треба, щоб твої хлопці поглянули, чи не залишилось на ній відбитків.

– Гендляр, – Галкін підхопив прозорий прямокутник, недбало поглянув на гільзу і кинув його до кишені. Втретє наповнив свою склянку й випив, закусивши огірком. – Це і є твоя знахідка?

– Так. Стріляли з вулиці, ти звернув увагу?

– Що з того?

– Адже стріляти, знаходячись у салоні автомобіля, безпечніше – не так помітно.

У відповідь Галкін лише змахнув рукою:

– Стільки «вивихів» світом ходить, а ще в нас на Личаківці… Не переймайся. Вважаєш, на ній можуть бути відбитки?

– Цілком. Якщо вбивця не професіонал, його зазвичай вистачає лише на протирання «ствола», так, як показано в детективному кіно.

У коридорі, який відокремлював кабінети міської судмедекспертизи від моргу, почулися кроки, і за мить у дверях з'явився Кость. На ньому вже не було гумового фартуха і рукавиць, лише білий халат і високий докторський ковпак на голові. Щільно причинивши за собою двері, патологоанатом підійшов до рукомийника, відкрив воду і почав неквапно мити руки, щось безтурботно насвистуючи під ніс. Нарешті, підхопив білосніжного рушника, що висів на гачку над умивальником, витер свої схожі на клешні краба долоні й сів за стіл. Посунувши склянки, виклав на нього товсту канцелярську книгу, потім розкрив її посередині і взявся щось старанно записувати на пожовклих аркушах.

– Вип'єш? – запитав у нього Галкін.

– Ні, Вадиме, дякую, – покрутив головою Кость. – Ще маю офіційний висновок писати. Та й так плани на вечір.

Галкін, який добре знав, що «плани на вечір» – це не що інше, як сидіння перед телевізором поряд із дружиною Людмилою Феофанівною, котра категорично не терпіла горілчаного духу, лише криво посміхнувся.

– Як знаєш. Розповідай тоді.

Кость мовчки дописав, кинув авторучку на аркуші книги й відкинувся на спинку стільця.

– Власне, жодних сюрпризів. Смерть настала від вогнепального поранення в голову, на тілі жодних ознак насилля. Алкоголю в крові не виявлено. Стріляли в ліву скроню з близької відстані. Але самогубство маловірогідне.

– Чому так вважаєш?

– Кілька причин. Перша – більшість самогубців стріляє собі в праву скроню, хіба що покійний був шульгою. Друга – це те, як було виявлено труп. Ну й, нарешті, третя – відсутність залишкових речовин горіння порохових газів на долоні лівої руки. Стовідсоткової гарантії я поки не дам, але, схоже на те, йому допомогли залишити наш недосконалий світ.

– Поранення навиліт? – запитав Ярослав.

– Що? – Кость ніби відірвався від власних думок. – А, куля… як не дивно, але куля була в голові. Хоча стріляли…

– З пістолета ТТ, – продовжив патологоанатома Галкін.

– Саме так. Звідки ти довідався?

– Це було просто припущення, але, як бачиш, воно виявилося правильним.

– Ось куля, – Кость протягнув Галкіну пластиковий пакетик, копію того, у якому Ярослав нещодавно віддав гільзу. – Нехай займається балістика.

Опер дістав із кишені гільзу.

– Знаєш, друже Савицький, – задумливо мовив він, розглядаючи прозорий пластик на світло. – А от щось підказує мені: з одного поля ці ягоди.

– Цілком імовірно, – Ярослав звівся на ноги. – Я зателефоную до тебе завтра.