Артур Дойль - Нотатки про Шерлока Голмса

Поки що все йшло за планом. Багаж чекав мене на вокзалі, вагон я знайшов без зусиль, тим паче що він був єдиний на весь потяг, на якому висіла об’ява «Замовлено». Проте Голмс не з’явився, і я почав хвилюватися. Годинник на платформі показував, що до відправлення лишилося сім хвилин. Марно я намагався роздивитися в натовпі на пероні свого друга — його ніде не було. Кілька хвилин пішло в мене на те, щоб допомогти чепурному італійському священикові, котрий ламаною англійською намагався втовкмачити носильнику, що його багаж їде транзитом до Парижа. Ще раз окинувши оком платформу, я повернувся до вагона та з’ясував, що провідник примудрився посадити старого італійця в наше купе. Втовкмачити йому, що його присутність тут небажана, виявилося справою марною, бо моя італійська була ще гіршою за його англійську. Мені залишалося тільки приречено стенути плечима й далі чекати на Голмса. По спині в мене поповз холодок, коли я подумав, що його відсутність пов’язана з тим, що вночі щось трапилося. Нарешті двері вагона зачинилися, пролунав свисток.

— Що ж ви, любий Ватсоне, — раптом промовив знайомий голос, — навіть не вітаєтеся зі старими друзями!

Я обернувся здивовано — на мене дивився старий італійський священнослужитель. Раптом його зморшки розгладились, вигнутий майже до підборіддя ніс став коротшим, нижня губа перестала вип’ячуватися, плечі розправилися, а спина вирівнялася. Усе це перетворення забрало не більше секунди, а наступної миті переді мною знову сидів старий італійський священик.

— Боже правий! — не вірячи власним очам, вигукнув я. — Як же ви мене здивували!

— Обережність усе ще необхідна, — прошепотів Голмс. — У мене є підстави думати, що вони взяли мій слід. О, а ось і Моріарті власною персоною!

Коли прозвучали ці слова, поїзд уже набирав швидкість. Поглянувши у вікно, я побачив, що крізь натовп, люто працюючи ліктями, пробирається високий на зріст чоловік. При цьому він розмахував руками, немовби вимагав зупинити потяг. Проте було вже занадто пізно, і за кілька секунд платформа зникла з очей.

— Як бачите, попри всі застережні заходи, ще трохи, і він би нас наздогнав, — засміявся Голмс. Він підвівся, скинув із себе чорну сутану та крислатого капелюха й поклав їх у сумку.

— Вранішні газети бачили, Ватсоне?

— Ні.

— Учора ввечері вони влаштували пожежу в нашій старій квартирі на Бейкер-стрит, але, на щастя, особливої шкоди не завдали.

— Господи, Голмсе, це вже переходить усякі межі!

— Схоже, коли гевал із ломакою був заарештований, вони втратили мій слід. Проте подбали про те, щоб приставити «хвіст» до вас, тому Моріарті й опинився на вокзалі. Ви зробили все так, як я вас просив?

— Достоту так.

— Ви впізнали кучера карети?

— Ні.

— Це був мій брат Майкрофт. У такій справі я не можу відкривати свої плани чужинцям. Однак тепер слід вирішити, як бути з Моріарті.

— Пором відходить одразу ж, щойно ми під’їжджаємо. Ми його спекаємося.

— Любий Ватсоне, ви, вочевидь, спускаєте з уваги, що ця людина наділена такими самими розумовими здібностями, як і я. Якби я переслідував когось, хіба мене зупинила б така незначна перепона?

— Та що він може зробити?

— А що б на його місці зробив я? Просто замовив би додатковий потяг.

— І все одно запізнилися б на пором.

— Нічого такого. Наш експрес зупиняється в Кентербері, а пором завжди запізнюється мінімум на чверть години. Там Моріарті нас і наздожене.

— Можна подумати, що ми з вами злочинці. Нехай його там-таки й заарештують.

— Це зведе нанівець усі мої зусилля останніх місяців. Усі його агенти одразу ж вислизнуть із тенет. Ні, зараз про арешт не може бути й мови.

— Що ж робити?

— Зійдемо в Кентербері. А потім проїдемося до Ньюгейвена, і звідти — в Дьєп. Моріарті вчинить так само, як учинив би я. Він примчить до Парижа, знайде наш багаж та два дні чатуватиме на вокзалі. Ми ж тим часом купимо кілька саквояжів та здійснимо цікаву подорож до Швейцарії, зазирнувши дорогою до Люксембурга й Базеля.

Коли ми висадилися в Кентербері, до потяга на Ньюгейвен залишалося близько години. Я з сумом проводжав поглядом багажний вагон, у якому помчала вдалечінь валіза з усім моїм гардеробом, але тут Голмс смикнув мене за рукав.

— Дивіться! — вигукнув він.

Удалині над кентськими лісами здіймалася тонка цівка диму. За хвилину з-за дерев випірнув потяг, який складався з паровоза та лишень одного вагона. На всю пару він наближався до станції. Ми ледве встигли сховатися за купою валіз та дорожніх сумок, коли він із гуркотом і брязкотом пронісся повз, обдавши наші обличчя паровозною кіптявою.