Артур Дойль - Нотатки про Шерлока Голмса

— Можливо. А що це за папери?

— Ці три аркуші — сплачені рахунки від торговця сіном. Це — записка від полковника Росса. А оце — рахунок на тридцять сім фунтів п’ятнадцять шилінгів, виписаний модисткою мадам Лезур’є з Бонд-стрит на ім’я Вільяма Дербишира. Місіс Стрейкер каже, що цей Дербишир був другом її чоловіка і його листи іноді надходили на їхню адресу.

— У мадам Дербишир вишуканий смак, — зазначив Голмс, переглядаючи рахунок. — Тридцять сім фунтів за сукню, подумати тільки! Якраз час відвідати місце злочину.

Коли ми вийшли з вітальні, з глибини коридора вигулькнула жінка. На її блідому обличчі застиг вираз нещодавно пережитого жаху.

— Ви знайшли їх, інспекторе? Упіймали? — задихаючись, промовила вона.

— Ні, місіс Стрейкер. Але з Лондона нам на допомогу приїхав містер Голмс, і ми робимо все можливе.

— Адже я недавно бачив вас на одному прийомі в Плімуті, місіс Стрейкер! — несподівано звернувся до неї Голмс.

— Ні, сер. Ви помиляєтеся.

— Я впевнений, що це були ви. Ви були вдягнуті в сіро-голубу сукню, оздоблену страусовим пір’ям.

— У мене ніколи не було такої сукні, сер, — похитала головою леді.

— Ну що ж, напевне, я помилився, — сказав Голмс і, перепросивши, вийшов із будинку вслід за інспектором.

Пройшовши трохи полем, ми опинилися біля улоговини, на дні якої був знайдений труп. На самісінькому краю ріс кущ дрока, той самий, на якому висів макінтош.

— Тієї ночі вітру не було, правильно?

— Так, але лило як з відра.

— Виходить, що макінтош не занесло вітром на кущ, його туди повісили.

— Слушно, він був накинутий на гілки.

— Надзвичайно цікаво. І земля тут добряче втоптана. Безсумнівно, від понеділка тут побувала сила-силенна людей.

— Аж он, скраю, ми простелили взяту в будинку килимову доріжку й ходили тільки по ній. Ось у мене в мішку черевик Стрейкера й черевик Фіцроя Симпсона. До того ж я прихопив стару підкову Срібного.

— Любий інспекторе, ви перевершили себе! — Голмс узяв мішок і, спустившись до улоговини, улігся на доріжку й розпочав вивчати витоптану багнюку. — Ага! — несподівано вигукнув він. — Що ж це в нас тут є? — Голмс акуратно витяг із багна наполовину згорілий восковий сірник.

— Не розумію, як я міг його не помітити, — спантеличено пробурмотів інспектор.

— Не дивно. Я й сам побачив його тільки тому, що сподівався знайти.

— Як! Ви знали, що знайдете тут сірник?

— Я не виключав такої можливості.

Голмс видобув із мішка черевики та взявся порівнювати їхні підошви з відбитками на землі, після чого заліз на край ями й почав повзати між кущами.

— Боюся, що ви більше нічого тут не знайдете, — гукнув йому інспектор. — Я уважно обдивився ґрунт у радіусі ста ярдів.

— Що ж, — сказав Голмс, підводячись, — дійсно немає сенсу робити це ще раз. Але я б хотів прогулятися долиною, поки не стемніло, щоб мати уявлення про те, з чим доведеться зіткнутися завтра. А підкову цю, я, мабуть, прихоплю із собою.

Полковник Росс, який досі мовчки спостерігав за роботою мого друга, нетерпляче глипнув на годинник.

— Інспекторе, я б волів, щоб ви повернулися зі мною до будинку, — сказав він. — Мені конче слід порадитися з вами. Насамперед мене цікавить, чи мусимо ми викреслити ім’я нашого коня зі списку учасників змагань...

— Ні в якому разі! — рішуче вигукнув Голмс. — Я б не став цього робити.

Полковник злегка вклонився.

— Я радий був почути вашу думку, сер, — сказав він. — Коли закінчите прогулянку, приходьте до будинку нещасного Стрейкера, ми чекатимемо на вас там.

Полковник та інспектор віддалилися, а ми з Голмсом неквапливо пішли полем. Сонце вже торкнулося дахів Мейплтона, і рівнина суцільно забарвилась у червонувато-золотисті відтінки. Проте мій друг не помічав цієї краси, оскільки з головою поринув у роздуми.

— Ось що, Ватсоне, — нарешті заговорив Голмс. — Облишмо Джона Стрейкера і його вбивцю та спробуймо зрозуміти, що відбулося з конем. Припустімо, кінь злякався і втік. Але куди він міг побігти? Коні не можуть жити поодаль від людини, і якби Срібний опинився на волі, то він повернувся б у Кінгс-Пайленд або попрямував до Мейплтона. Чи вкрали його цигани? Навряд чи. Вони не могли не розуміти, що продати такого коня їм не вдасться. Викрадання Срібного не дало б їм нічого, крім неприємностей.

— Так де ж він?

— Я вже сказав: або в Кінгс-Пайленді, або в Мейплтоні. У Кінгс-Пайленді його немає, отож жеребець у Мейплтоні. Сприймімо це як гіпотезу та подивімося, до чого це нас приведе. Бачите ту улоговину поблизу Мейплтона? У ніч із понеділка на вівторок там мало бути б дуже вогко. Якщо наше припущення слушне, то Срібний там неодмінно побував, і можна спробувати знайти його сліди.