Джон Гришэм - Острів Каміно

Рано-вранці наступного дня вони потягували каву на задній веранді й говорили про майбутнє, яке тієї миті видавалося досить непевним. У Ноель було своє життя в Новому Орлеані, а Брюс уже зовсім загніздився на острові, і ні він, ні вона не були готові до міцних довготривалих стосунків, які вимагали б, щоб хтось із них двох відмовився від свого звичного життя. Обоє почувалися незручно й незабаром змінили тему. Брюс зізнався, що ніколи не був у Франції, і вони взялися планувати відпустку в тому напрямку.

Невдовзі після того, як Ноель покинула місто, Брюсові надійшов перший рахунок разом із запискою, написаною чудовим почерком Ноель, у якій вона зазначала, що не стала додавати до вартості свою звичну надбавку, тобто продала йому все за собівартістю. Брюс подумки подякував Господу за маленькі чудеса. Але ж тепер вона їхала до Франції за новою порцією!

Ноель повернулася в Новий Орлеан з Авіньйона за три дні до урагану Катріна. Ані її магазин у французькому кварталі, ані квартира в Ґарден-дистрикт не зазнали пошкоджень, але для міста в цілому то був смертоносний удар. Позамикавши свої двері, Ноель одразу полетіла на острів Каміно, де на неї чекав Брюс, щоб заспокоїти й утішити. Ще кілька днів вони дивилися на той жах по телевізору: затоплені вулиці, плаваючі тіла, плями нафти на воді. Половина населення в розпачі втекла з міста, рятувальники не знали, куди дітися, політики бурмотіли якісь нісенітниці.

Ноель сумнівалася, що зможе повернутися, і не була впевнена, чи хоче.

Незабаром вона стала згадувати в розмовах про переїзд. Близько половини її клієнтів становили мешканці Нового Орлеану, і після того, коли так багато з них втекло з міста, вона сумнівалася, що її бізнес виживе. Друга ж половина її клієнтів була розсіяна по всій країні. Магазин Ноель був популярний та мав добру репутацію, й антикваріат у неї замовляли звідусіль. Її сайт мав велику відвідуваність, а книжки добре продавалися, і серед її шанувальників було чимало серйозних колекціонерів. Із ненав’язливою підтримкою Брюса вона переконала себе, що якщо перенесе свій бізнес на острів, то зможе не лише покрити втрати, але й процвітати надалі.

Минуло шість тижнів після урагану, коли Ноель підписала договір оренди невеликого приміщення на Мейн-стрит у Санта-Розі зовсім поруч із «Бей-Букс». Вона закрила магазин на Роял-стрит і перевезла залишки інвентарю в новий магазин, який назвала «Прованс у Ноель». Коли прибула нова поставка з Франції, Ноель влаштувала урочисте відкриття з шампанським та ікрою, і Брюс допомагав їй упоратися з натовпом цікавих відвідувачів.

У Ноель з’явилася чудова ідея для нової книги: вона вирішила написати про трансформацію Брюсового будинку, якої той зазнав, коли його наповнили прованським антикваріатом. Нафотографувавши всі кімнати, коли ті були геть порожні, тепер вона документувала їхнє тріумфальне перетворення. Брюс сумнівався, що продажі книги покриють витрати на видання, та що з того? Він не міг їй відмовити.

Через якийсь час йому перестали надходити рахунки. Він обережно заговорив на цю тему, і Ноель із непідробним драматизмом пояснила, що тепер Брюс отримує найвищу з усіх можливих знижок: її саму! Будинок і далі належатиме йому, але все, що всередині, стане їхнім спільним.

У квітні 2006 року вони провели два тижні на півдні Франції. Користуючись квартирою Ноель в Авіньйоні як такою собі базою, вони колесили селами, ринками, куштували такі страви, які Брюс доти бачив лише на фотографіях, пили чудові місцеві вина, яких не дістанеш в Америці, зупинялися в старомодних готелях, милувалися пам’ятками, зустрічалися з її друзями і, звісно ж, набирали всілякої старовини для її магазину. Брюс зі своєю пристрастю до пізнання поринув у світ сільських французьких меблів і артефактів — і незабаром міг сам розпізнати вигідну пропозицію.

Приїхавши до Ніцци, вони вирішили одружитися — причому там-таки і негайно.

Чудового весняного дня наприкінці квітня Мерсер Манн ішла кампусом Університету Північної Кароліни в Чапел-Гіллі, почуваючись дещо знервовано. Вона погодилася на пропозицію від незнайомої людини зустрітися для бесіди за діловим обідом, але лише тому, що йшлося про можливу роботу. Свою нинішню посаду професорки-ад’юнктині з літератури для першокурсників Мерсер за два тижні мала втратити з милості законодавців штату, одержимих прагненням скоротити податки й бюджетні витрати. Вона всіляко намагалася домогтися продовження контракту, але все було марно. Отже, невдовзі вона буде без роботи, досі в боргах, без житла, без жодних перспектив щось опублікувати — і геть самотня. Їй був тридцять один рік, і життя складалося зовсім не так, як вона планувала.