Джон Гришэм - Острів Каміно

«Хто б сумнівався», — подумав Ед. Наступного дня він відправив те саме повідомлення на особисту електронну адресу професора Манчіна. Не минуло й години, як той відповів із натхненними подяками, поділився своїм палким бажанням якнайскоріше дістатися до бібліотеки і таке інше. Він захоплено розповідав, що вивчав сайт бібліотеки, що багато годин провів із цифровими архівами Фіцджеральда, що давно володіє багатотомною серією факсимільних видань перших рукописних чернеток цього видатного автора і що особливо його цікавлять рецензії й критичні огляди першого роману Фіцджеральда, «По цей бік раю».

«Чудово», — подумав Ед. Він не раз уже все це бачив. Цей хлопець, вочевидь, хотів справити на нього враження ще до свого приїзду — і то була цілком звична річ.

Френсіс Скотт Фіцджеральд вступив до Принстонського університету восени 1913 року. Коли йому було шістнадцять, він мріяв написати великий американський роман — і справді почав працювати над ранньою версією роману «По цей бік раю». Чотири роки по тому він кинув навчання, щоб вступити на військову службу й вирушити на війну, проте війна тоді саме скінчилась, і на фронт він так і не потрапив. Його класичний твір, роман «Великий Ґетсбі», було опубліковано в 1925 році, але славу він здобув лише після смерті автора. Фіцджеральд все життя мав грошові труднощі й до 1940 року працював у Голлівуді, штампуючи кепські сценарії й страждаючи від проблем як зі здоров’ям, так і з творчою самореалізацією. 21 грудня він помер від серцевого нападу, який, імовірно, був зумовлений його багаторічним пияцтвом.

У 1950 році Скотті, його дочка і єдина дитина, передала оригінальні рукописи, нотатки й листи автора — його «папери» — Бібліотеці Файрстоуна Принстонського університету. Усі п’ять своїх романів Фіцджеральд писав від руки на дешевому папері, який незабаром почав псуватися. У Бібліотеці швидко зрозуміли, що нерозумно було б дозволяти дослідникам працювати безпосередньо з рукописами. Отже, було виготовлено високоякісні копії, а оригінали було поміщено в захищене підвальне сховище з ретельно контрольованими вологістю й температурою повітря та кількістю світла. Відтоді рукописи діставали лише кілька разів.

Чоловік, що видавав себе за професора Невілла Манчіна, прибув у Принстон чудового осіннього дня на початку жовтня. Його направили до Департаменту рідкісних книг і спеціальних колекцій, де він зустрівся з Едом Фолісом, який передав його далі своєму колезі, що вивчив пред’явлені Манчіном водійські права штату Ореґон і зняв із них копію. Звісно, права були підроблені, але на рідкість майстерно. Виробник цієї підробки — а то був не хто інший, як хакер, про якого нещодавно було згадано, — пройшов підготовку в ЦРУ і мав чималий досвід у темному світі приватного шпигунства. Подолати якусь там систему безпеки кампусу для нього не було проблемою.

Отже, професора Манчіна сфотографували і вручили йому значок-перепустку, який слід було носити протягом усього часу перебування в бібліотеці. Помічник бібліотекаря провів його на другий поверх, до великого приміщення з двома довгими столами й замкненими висувними сталевими ящиками, які було виставлено рядком уздовж стін. У кутках під стелею Манчін помітив принаймні чотири камери спостереження. Він подумав, що були, напевно, й інші камери, але їх добре приховано. Він спробував завести розмову з помічником бібліотекаря, однак з’ясувати вдалося небагато. Манчін жартома поцікавився, чи можна йому побачити оригінал рукопису «По цей бік раю», на що службовець лише всміхнувся й запевнив, що це неможливо.

— А ви бачили колись оригінали?— поцікавився Манчін.

— Лише одного разу.

Манчін помовчав, очікуючи, чи не скаже його співрозмовник іще щось, потім знову запитав:

— То як вам це вдалося?

— Один відомий вчений хотів на них поглянути. Ми його провели в сховище й показали. Щоправда, торкатися до рукопису йому було не можна. Це дозволено лише старшому бібліотекарю, причому неодмінно в спеціальних рукавичках.

— Так, звісно. Що ж, давайте до роботи.

Службовець відімкнув два великі ящики з написами «По цей бік раю» і дістав із них стіс товстих, об’ємних папок, пояснивши:

— Тут зібрано рецензії на книгу, які вийшли після першої публікації. Крім цього, є ще добірка багатьох більш пізніх рецензій.

— Чудово!— широко посміхнувся Манчін.

Він відкрив свій портфель, дістав блокнот і всім своїм виглядом дав зрозуміти, що готовий негайно з головою поринути у вивчення вмісту папок. Через півгодини, коли Манчін був весь у роботі, помічник бібліотекаря перепросив і пішов. Пам’ятаючи про камери, Манчін жодного разу не підняв очей. Незабаром йому знадобилося відвідати вбиральню, і він покинув робоче приміщення. Повернувши десь не туди, а потім іще раз, він невдовзі загубився і став блукати коридорами спеціальних колекцій, крокуючи якомога обережніше й намагаючись нікому не потрапляти на очі. Скрізь були камери спостереження. Манчін думав, що навряд чи хтось прямо зараз стежить за його пересуваннями, але, звісно, за потреби завжди можна було би потім переглянути записи. Він знайшов ліфт, але не став ним користуватися, натомість спустився сходами, які були поблизу. Підвальний поверх був схожий на перший, а далі сходи впиралися в масивні двері, за якими знаходився «П2» (підвал 2) й на яких було виведено фарбою жирні літери: «вхід забороненої». Поруч із дверима була цифрова панель, і ще один напис попереджав, що щойно хтось спробує відчинити двері, не маючи «належного дозволу», пролунає сигнал тривоги. На двері й простір навколо них дивилися дві камери спостереження.