Франсіско Павон - Руді сестри

Це було враження не тільки Плінія, бо його приятелі теж застигли з широко розплющеними очима. Фараон аж нетямився з подиву.

— Чортзна-що! — сказав він зрештою, витираючи тилом долоні масні губи. — Погляньте-но, той у сурдуті має навіть шпильку в краватці!

— І шпоньки на манжетах! — додав дон Лотаріо.

— Ти ба! А та пані з медальйоном! А той, у мундирі з республіканськими відзнаками! — пожвавішав Пліній. — Бідолашні сестри обвішали їх усіма регаліями.

— Ти пам'ятаєш дона Норберто? — спитав ветеринар Фараона.

— Та не дуже, але трохи пам'ятаю.

— Ось він. Поглянь на його портрет на місці голови!

— Так, так. Я вже бачив його портрети в помешканні. Йому навіть ланцюжка від годинника не бракує. Може, й годинника має.

— Зараз побачимо, — сказав Пліній, підійшовши ближче й потягши за ланцюжок, що звисав з правої кишені камізельки. — Так, є й годинник. Щоправда, не найвищого класу. Фірма «Роскофф».

Накрутивши його, підніс до вуха.

— Йде.

Всі оглянули годинник, послухали його цокання. Пліній знову вклав його до кишені й потягнув за другий кінець ланцюжка, всиленого в петельку. На ньому висіло колечко з одним-однісіньким звичайним ключем. У Плінія тьохнуло серце. Він кілька хвиль дивився на ключ, не торкаючись його.

— Що там? — спитав Фараон, котрий разом з доном Лотаріо одійшли вже трохи осторонь.

— Та нічого… Ключ, — відказав Пліній, вкладаючи його знову до кишені манекена.

Подальші коментарі Фараона й дона Лотаріо не доходили вже до його свідомості. Він знову поринув у свої роздуми. Майже механічно обшукав решту манекенів, і єдине, що привернуло його увагу, хоча й геть з інших причин, — була ладанка, яка, безперечно, слугувала за оберіг від республіканства нареченого Марії.

Пліній по-змовницьки підморгнув дону Лотаріо й попросив приятелів зачекати на нього в кімнаті, бо йому треба зателефонувати у пильній справі.

Накрутивши номер комісара, він попросив, щоб завтра вранці прислали експерта для знімання відбитків пальців, а також зачитав йому анонімного листа, підписаного «Диким Котом».

— Це писав якийсь пришелепуватий.

— Я теж так подумав.

— У кожному разі збережи того листа для експертизи. Ясна річ, коли в газетах з'являється якась сенсація, відразу сипляться анонімні листи й телефонні дзвінки. Не варто давати інтерв'ю газетярам, доки справа не проясниться.

— А в мене його ніхто й не просив. Повідомлення, опубліковані в пресі, походять, певне, з департаменту.

— Так. Але я наказав тримати перебіг розслідів у суворій таємниці. То ви маєте, Мануелю, якусь надію на успіх?

— Надію, то забагато сказано. Ви знаєте, що я ніколи не кваплюся з висновками. Але тут принаймні є над чим помізкувати.

— Тільки новаки в нашій роботі відразу знаходять розв'язання. Ми ж, старі вовки, мавши за собою чимало кримінальних справ, ніколи не квапимось. Гаразд, Мануелю. Завтра о десятій матимеш експерта для знімання відбитків.

— Ймовірних відбитків, хотів я сказати.

— Так, власне, й треба говорити.

Поклавши слухавку, Пліній дізнав уперше за цей день відчуття безжурності й втіхи. Конфіденційна розмова з такою важливою поліційною особою справила йому велику приємність.

Повертаючись до кімнати духів, він запалив сигарету.

— То я готовий, друзі!

— Я оце казав дону Лотаріо, що одного чудового дня ви спіткаєте тут якогось нового духа.

— Не розумію.

— Що тут розуміти? Уяви собі, що якогось дня капітан республіканець розохотиться, зляже на котрусь Норберту з оцих ось, і за дев'ять днів — у духів це хутко! — матимете ще одну картонну машкару в лахах.

— Ти жахливий, Антоніо! У тебе одне на думці! То де ми вечеряємо?

— У барі «Аргентіна». Я умовився з студентами й дівчатами.

— Ходімте ж, бо я вже зголоднів!

Зійшовши сходами, Пліній зазирнув до придверницької — жінка була на місці. Він спитав її, чи не навідувався хто сьогодні до помешкання сестер Пелаес.

— Не знаю, пане Пліній. Мене не було цілий день, бо мала одну дуже нагальну справу.

Відразу по каві Пліній і дон Лотаріо, пославшись на втому, розпрощалися з Фараоном і веселим товариством, котре мало вже більш-менш визначені подальші плани на вечір. Друзі вийшли з бару і невдовзі знову були в помешканні Рудих сестер.

— Ну, розповідай! — нетерпеливився дон Лотаріо. — Мені й шматок у горло не ліз, така мене бере цікавість.

— Але вам доведеться трохи зачекати, бо мене бере ще більша цікавість. Я хочу переконатися, чи не підвело мене сьогодні чуття в кімнаті духів. Як тільки пересвідчусь, тоді все розкажу.