Франсіско Павон - Руді сестри

Пліній подумав про власну доньку, свою бідолашну доньку, вже дорослу, котра теж може не вийти заміж і зостатися самотньою, мріючи ночами про ненароджених дітей, про їхній нічний плач… Жінка, котра не породила, навіває такий сум, як най-смутніший цвинтарний кипарис. Треба, сто чортів, дати тій доль-ній частині тіла все, що їй належиться, а не справляти нічниці мов мармурове погруддя на п'єдесталі.

— Що ти там уподобав?

— Та нічого. Трохи задумався.

Задзеленчав дзвоник. Дон Лотаріо пішов одчинити. То була Гертрудіс. Вона увійшла пружною ходою і, привітавшись з ними, безпосередньо спитала, на що вони згаяли сьогоднішній ранок. Пліній спокійнісінько перелічив їй усі оглянуті закамарки, покої та шафи.

Служниця вчинила їм справжній екзамен:

— А високу шафу дивилися? А велику комоду? А комірку? А шафу з діточками? А полиці в бібліотеці? А…

На всі запитання Пліній ствердно кивав головою. Змушена визнати свою поразку, Гертрудіс пішла по пиво. Пліній позіхав, сидячи у фотелі, а дон Лотаріо повернувся до балкона.

— Але тут є дещо, чого ви, напевне, не бачили, — оголосила Гертрудіс, повертаючись з пляшками пива в руках.

— Що ж це?

— Кімната духів.

— І що в тій кімнаті?

— Подивіться. Я її ніколи не бачила.

— А те, що є у шафах, на полицях, у столиках, скринях, ти коли-небудь бачила?

— Теж ні. Панночки дуже потайливі.

Облишивши цю розмову, вони неквапливо допили пиво й доїли шинку. Коли чоловіки покурили, Пліній підвівся:

— То сходимо подивимось на те чистилище з духами?

Між великою шафою часів королеви Ізабели і дверима, що провадили до невеличкого, тьмяно освітленого кабінету, світла завіса закривала вузький коридорчик, де стояла ще одна вже обшукана шафа, в якій зберігалося всяке манаття й вовняні речі.

— Де ж кімната привидів? До цієї шафи ми вже заглядали.

— Духів, Мануелю. Вона за шафою. Відсуньмо її, й побачите.

І справді, відсунувши шафу, вони побачили дверцята, поклеєні такими ж шпалерами, що й опочивальня. Давніми шпалерами в стилі модерн.

— А чому її названо кімнатою духів?

— Чи я знаю? Подивіться самі! Коли ми, замітаючи, відсували шафу, вони завжди так її називали.

— Певне, жартома?

— Ні, добродії, цілком наповажне.

Вони довго добирали ключі, доки знайшли потрібний.

Дон Лотаріо відімкнув дверцята до невеличкого покою, ледь освітленого високо розміщеним віконцем, що виходило до комірки з вугіллям. Тхнуло нафталіном й пліснявою. Клацнувши вимикачем біля дверей, вони виявили, що кімната набагато більша, ніж то видавалося в сутінках. Тут стояло тільки вісім чи десять манекенів у строях різних епох з пап'є-маше, один — з лози. Найцікавіше, що над шиєю кожного замість голови припасовано побільшену фотографію обличчя.

Манекени утворювали якусь чудернацьку чоту, породжену дитячою фантазією. Один з них являв собою дона Норберто у фраці, другий-дону Алісію в чорних хутрах. Решта — відомих уже з портретів у вітальні родичів, бородатих і в кучериках, у сурдутах і довжелезних сукнях. Серед них вирізнявся манс кєн, зодягнений у військовий мундир тридцятих років, з побільшеним знімком юнака з маленькими очицями. На грудях між ознаками республіканського війська нашито серце з клаптика червоного сукна, на якому жовтими літерами вишито слова: «Марія Пелаес, навіки моя кохана».

— Це, либонь, наречений панни Марії, той, що пропав безвісти в часи громадянської війни.

Пліній і дон Лотаріо сумовито усміхалися, роздивляючись на персонажі цього дивовижного музею. Тим часом Гертрудіс нетямилася з подиву:

— Матір Божа! Але ж і напакували тут небіжчиків! Недарма її названо кімнатою духів! Цікаво тільки, де вони роздобули мундир нареченого панни Марії.

— Мабуть, то він сам їй приніс. Або купили в кого-небудь.

— Не знаю, не знаю. Дуже дивно! Чуже вбрання в цьому домі…

Манекени стояли у хронологічному порядку. Поза генеалогічними рамцями лишався тільки вояк з нашитим серцем.

Оскільки інших новин не було, а наближалася друга пополудні, вони подалися до готелю обідати. Прикупивши кілька пляшок пива в «Навазо», піднялися нагору неквапливим ліфтом. Фараона знову не було, тож приятелі сіли за столик. Поряд літнє подружжя з донькою розмовляли про весілля. За іншим столиком обідав, читаючи газету й не дивлячись у тарілку, якийсь чоловік.

Після десерту перейшли на той бік вулиці у кав'ярню «УнЬ версаль» на домовлену зустріч зі сповідачем Рудих сестер. Було ще рано. Вони сіли при вході, під вікном. З нього відкривався вид на площу Пуерта-дель-Соль і початок вулиці Алькала. Прямо перед ними снували пішоходи.