Фрідріх Дюрренматт - Суддя та його кат

Ще того самого ранку Берлах вдруге зателефонував до Біля, а потім пішов у родину Шьонлерів, де на Бантігерштрасе мешкав Шмід. Берлах крокував пішки донизу вулицями старого міста, через Нюдекбрюкке, як робив це завжди, бо, на його думку, Берн був занадто маленьким містом для «трамваїв і всякого такого».

Сходи далися важко, йому було вже за шістдесят, і в такі хвилини це гостро давалося взнаки; але вже за мить він стояв перед будинком Шьонлерів і дзвонив у двері.

Відчинила йому сама пані Шьонлер, невеличка, товстенька і досить приємна жіночка, вона відразу ж пустила Берлаха досередини, бо знала його.

— Цієї ночі Шмід змушений був терміново виїхати у відрядження, — сказав Берлах. — Цілком несподівано. Він просив мене надіслати йому дещо. Я хотів би, пані Шьонлер, якщо можна, пройти до його кімнати.

Жінка кивнула, і вони пройшли коридором повз картину у важкій золотій рамі. Берлах глянув на картину, це був «Острів мертвих». [1] « Острів мертвих» - картина швейцарського живописця-неоромантика Арнольда Бьокліна (1827 — 1901). Яскрава кольористика його картин об'єднує фантастичні та символічні мотиви із натуралістичними.

— А куди поїхав пан Шмід? — запитала товстунка, відчиняючи двері.

— За кордон, — відповів Берлах і подивився на стелю.

Вікно кімнати знаходилося на рівні землі, і через ворота саду було видно невеличкий парк із старими брунатними ялинами, які, мабуть, хворіли, бо земля була рясно вкрита хвоєю. Напевно, це була найкраща кімната в усьому будинку. Берлах підійшов до письмового столу і знову обдивився довкола. На дивані лежала краватка вбитого.

— Пан Шмід напевно у тропіках, правда, пане Берлах? — поцікавилася пані Шьонлер, якій явно кортіло дізнатися побільше. Берлах злякався:

— Ні, ні, він не у тропіках, радше в горах.

Пані Шьонлер зробила круглі очі і сплеснула руками.

— Господи, в Гімалаях?

— Десь там, — відповів Берлах. — Ви майже вгадали.

Він зазирнув до теки на письмовому столі і відразу ж затиснув її під пахвою.

— Ви знайшли те, що повинні надіслати панові Шміду?

— Так, так, знайшов.

Він ще раз озирнувся, але цього разу вже не затримував погляду на краватці.

— Він найкращий пожилець із усіх, хто у нас мешкав. Ніколи не траплялося жодних історій із жінками чи чогось подібного, — сказала пані Шьонлер.

Берлах пішов до дверей.

— Час від часу я посилатиму когось або приходитиму сам. У Шміда тут зберігаються важливі документи, і, можливо, вони будуть нам потрібні.

— А чи отримаю я від пана Шміда листівку з-за кордону? — поцікавилася пані Шьонлер. — Мій син збирає поштові марки.

Але Берлах звів брови до перенісся і насуплено подивився на пані Берлах.

— Гадаю, навряд, під час таких ділових поїздок переважно не надсилають ніяких листівок. Це заборонено.

Пані Шьонлер знову сплеснула руками, цього разу розчаровано.

— Що тільки не забороняє ця поліція!

Берлах вийшов дуже втішений, що нарешті вирвався з цього будинку.

Він був глибоко занурений у свої думки, тож пообідав не як завжди, у «Шмідштубе», а в ресторані «Театральний». Там він уважно гортав теку, взяту з помешкання Шміда, а після другої повернувся на своє робоче місце, де його вже очікувало повідомлення про те, що мертвого Шміда привезли із Біля. Але він відмовився від останнього візиту до свого колишнього підлеглого, бо не любив мерців і прагнув залишати їх у спокої. Від візиту до Лютца він би теж радо відмовився, але такої можливості не було. Тому замкнув папку Шміда у своєму письмовому столі, не переглядаючи її вмісту ще раз, запалив сигару і пішов до кімнати Лютца, добре знаючи, як той щоразу дратується, коли Берлах дозволяє собі палити в кабінеті керівництва. Тільки одного разу, багато років тому, Лютц дозволив собі зробити зауваження, але Берлах тільки відмахнувся від нього рукою, відповівши, що він десять років палив у кімнатах своїх начальників у Константинополі. Доконечна неможливість перевірити цей факт надавала зауваженню ваги.

Доктор Люціус Лютц зустрів Берлаха знервовано, бо, на його думку, у справі ще нічогісінько не було зроблено. Лютц запропонував підлеглому крісло біля свого письмового столу.

— Із Біля ніяких новин? — спитав Берлах.

— Поки що ніяких, — відповів Лютц.

— Це дивно, — сказав Берлах. — А вони ж там працюють як бджоли.

Берлах сів і неуважно зиркнув на картини Траффелета [2] Фріц Траффелет (1897 -?) — швейцарський художник, майстер зображення батальних сцен. на стінах, кольорові малюнки пером, на яких часом під командуванням генерала, а часом і без нього марширували солдати під великим прапором, що майорів на вітрі.