Він вийняв пачку «Гевонтів» і запропонував сигарету жінці. Вона заперечливо похитала головою. Шель запалив сам. Сполоханий димом кіт чкурнув назад під раковину. Хтось збіг сходами. Фрау Гекль прочинила двері в коридор:
— Guten Morgen, Herr Heinrich! [14] Доброго ранку, пане Генріх (нім.).
— гукнула вона.
— Mor'n [15] Доброго ранку.
, — пролунала лаконічна відповідь.
— Гарний день, правда? — І, не чекаючи на відповідь, фрау Гекль зачинила двері. Демонстративно потягнула носом: — Це польські сигарети?
— Польські.
— Смердять.
— Гм, — проковтнув ущипливе зауваження Шель. — Отже, Лютце був приятелем Леона?
— Ех, у п'яниці тільки один приятель на всьому світі — повна пляшка шнапсу. Ха-ха-ха! — зареготала жінка, радіючи з власного дотепу.
Не знайшовши попільнички, Шель непомітно струснув попіл на брудну підлогу.
— А той Пауль, про якого ви згадували?
— О, це дуже культурний пан. Він приходив не часто, але, мабуть, знав Леона Траубе давно, вони були на «ти». Я думаю, що Траубе позичав у нього гроші. О так, це дуже порядний пан. Він працює в суді…
— Як його прізвище? Пауль — це, певно, ім'я?
— Так, його прізвище Джонсон.
— Що? Якої він національності?! — вигукнув Шель, підскочивши з стільця.
— Американець, а може, англієць, — відповіла Гекль непевно.
«Пауль Абель Джонсон! — зрадів Шель. — Якщо це третій з підвалу, то він, безумовно, знає, що спричинилося до трагічної смерті Леона».
— Він працює в суді? — перепитав Шель.
— Так, у прокуратурі.
Шель замислився, що робити далі. Він планував побути кілька днів у Гроссвізені, однак тепер вирішив лишитися тут щонайбільше до завтра.
— Фрау Гекль, — сказав він, — кімната Леона ще вільна, правда?
— Звичайно, адже ніхто…
— Гаразд, — сказав нетерпеливо. — Може, ви дозволите мені оселитися в ній на день чи два? — І, помітивши її вагання, додав: — Я заплачу наперед.
— Що ж, добре, — згодилася фрау Гекль, — тільки я могла б запропонувати вам іншу.
— Дякую, але, якщо це не має значення для вас, я волів би жити в Леоновій кімнаті.
— Як хочете. Ходімте, я покажу вам її.
Вони вийшли на площадку, а звідти рипучими сходами піднялися на другий поверх. Фрау Гекль зупинилася в кінці коридора, відчинила двері і, злякано зиркнувши на вікно, вагаючись, увійшла в кімнату. Шель окинув поглядом убоге вмеблювання. «Отже, це тут!..» Освітлене сонячним промінням вікно привертало до себе увагу. За брудними шибками виднілися приватні садки, дерева, в яких уже подекуди жовтіло листя. Десь голосно кудкудакали кури. Прозора, ідилічна картина природи викликала розчарування і смуток. Шель одвернувся.
— Гаразд, фрау Гекль. Трохи відпочину, тоді залишу тут свого чемодана і спробую зустрітися з паном Джонсоном. Не знаю, коли повернуся, можливо пізно.
— О, можете не турбуватися, двері не замикаються аж до півночі, потім уже доводиться дзвонити. Охоче відчиню вам. Коли щось треба, то кажіть, будь ласка, — торохтіла Гекль, час від часу позираючи на вікно.
— Добре, дякую.
Відчиняючи двері, господиня кивнула на замок:
— Коли будете йти, міцно потягніть за клямку, інакше не зачиниться. Отак, — показала. — Пан Траубе останнім часом завжди замикався, бо протяг відчиняв двері, — додала вона, виходячи.
Шель полегшено зітхнув, чуючи, як віддалялися кроки Гекль. Сів, закурив сигарету і глянув на вкритий плямами стіл.
Траубе хворів три роки. Коли стан його здоров'я погіршав, Леон відмовився од роботи і жив, одержуючи допомогу для хворих. З листа видно, що він цікавився якоюсь загадковою справою, кульмінаційним пунктом котрої було несподіване відкриття. Справа та, очевидно, не пов'язана з хворобою, бо інакше Траубе згадав би про це. Отже, фізичні недуги можна відкинути як малозначні. Два місяці тому Леон, здобувши «надзвичайно важливу річ», — як він писав, — надіслав два листи, хоча — це треба мати на увазі, — дійшов тільки один. Пишучи два листи, Траубе, певно, враховував, припускав, що хтось захоче йому перешкодити. Виходить, матеріал, який у нього був, являв для когось небезпеку. Два тижні тому він, Шель, сповістив друга про свій приїзд. Міркуючи логічно, Леон мав чекати його, але сталося щось несподіване й страшне: Траубе покінчив самогубством майже напередодні приїзду свого приятеля. Що ж примусило його зробити цей розпачливий крок?..
Журналіст пригасив недопалок, підвівся і тепер уже докладніше оглянув кімнату. Ліжко, оздоблене латунними кульками, стіл, стільці, шафа та емальований умивальник з глечиком для води — оце й усе умеблювання. На стіні висіла олеографія, що зображала водяний млин. Сподіваючись знайти який-небудь слід, що допоміг би з'ясувати таємницю, Шель заходився обшукувати кімнату.
Читать дальше
