«Це вони летять, вони !» — подумав тоді Траубе і весь зіщулився, щоб ніхто не помітив його захоплення. Конвоїр неспокійно зиркнув угору, потім міцніше стиснув автомат і втупив погляд у закляклих в'язнів. Шофер наддав газу. Ящики й чемодани підскакували на вибоїнах дороги. Шосе вело через головну вулицю містечка. Жителі були не дуже схвильовані тривогою, в місті панувало пожвавлення. Грузовик промчав мимо кількох автомашин з солдатами вермахту, минув тінявий парк.
Вілла крайсляйтера Шурікке стояла на околиці міста. Коли машина спинилася перед будинком, солдати скочили на землю й заходилися відкривати задній борт грузовика. На ґанок вийшла стара, суха жінка.
Есесівець віддав честь:
— Heil Hitler! Der Transport aus dem Lager, Frau Schuricke! [1] Хайль Гітлер! Це транспорт з табору, фрау Шурікке (нім.).
— Danke, laden sie bitte aus [2] Спасибі, вивантажуйте, будь ласка (нім.).
, — відказала вона.
— Raus, raus! Ausladen! [3] Мерщій, мерщій! Вивантажуйте! (нім.).
— загорлали солдати, розмахуючи автоматами.
В'язні почали зносити ящики у підвал. Сирени змовкли. Здалеку долинав приглушений гул.
— Schnell! Schnell! [4] Швидко! Швидко!
В'язні бігали так швидко, як тільки дозволяли їм охлялі ноги. Важко дихаючи, безсило бурмотіли прокльони…
Картини далекого минулого виринали в стомленій уяві хворого Траубе надзвичайно виразно. Він губився у спогадах, лякаючись тієї жахливої ночі.
Шофер повернувся в кабіну машини. Один в'язень видирався назад у кузов. Конвоїр підганяв до підвалу трьох інших, нав'ючених рештою багажу. Сухорлява дружина крайсляйтера стояла у вестибюлі, її кістляві пальці нетерпляче барабанили по одвірку.
Траубе, ледве тягнучи два чемодани, був саме на східцях, що вели до підвалу, коли надворі оглушливо загуркотіло. Зенітна артилерія почала смалити ураганним вогнем. Почулися вибухи бомб, канонада дедалі дужчала. Здавалося, якась велетенська кузня працює на всю потужність. Раптом повітря розітнув новий вибух; затріщало, падаючи, дерево, обвалилася стіна. Хтось протягло крикнув.
Траубе кинуло вниз, він ударився колінами об кам'яну підлогу. На зігнуті плечі посипався щебінь. Навколо було зовсім темно. У носі щипало від пилу, в роті було повно піску. Траубе витер обличчя і обтрусився. У вухах шуміло, крізь цей шум він почув глуху гарматну стрілянину, розриви снарядів. Обережно простягнув руку, розчепіреними пальцями торкнувся тонкого тикового полотна.
— Wer bist du? [5] Хто ти? (нім.).
— спитав він.
Невідомий ворухнувся, голосно сплюнув.
— Номер 14 232, — відповів лаконічно. За мить додав: — Шель. А ти хто?
— Леон Траубе.
Схрещуючись у темряві, їхні голоси звучали зовсім невиразно. Кілька секунд в'язні замислено мовчали.
Гострий кашель вихопився з легенів і повернув Траубе до дійсності. Од раптового приступу виснажене тіло аж засіпалося. Жадібно хапаючи повітря, хворий витер повні сліз очі і довго лежав, покірно чекаючи, поки минеться нестерпний біль. Пульс бився дедалі сильніше, кволий організм жив залишками колишньої енергії, яка от-от могла вичерпатись до краю.
Навколо було темно, в будинку панувала гнітюча тиша. Траубе відчув себе цілком самотнім. І, щоб скоротити безнадійне чекання, він знову повернувся в крашу давніх вражень.
Підвал. Пробираючись через гори щебеню, Траубе і Шель спіткнулись об нерухоме тіло конвоїра. Тремтливі пальці легко вгадали цупку матерію мундира і шкіряний ремінь. Не задумуючись, чи солдат живий, в'язні вийняли у нього з кишені сірники. При блідому вогнику побачили завалений уламками стіни, тиньком і цеглою підвал, засипані сміттям сходи, що вели вгору, і грізні глибокі тріщини на стелі. Траубе засвітив ще одного сірника і схилився над німцем. Безформна глиба бетону розчавила йому голову. Скоцюрблені, мов кігті, пальці стискали чорний автомат.
В кутку застогнав третій в'язень, якого придавило величезним чемоданом. Коли Траубе і Шель витягли його, той сів і, обхопивши руками голову, почав жалібно скиглити: «Get me out… get me out!..» [6] Визволіть мене… визволіть мене!.. (англ.).
— Що він верзе? — спитав Шель.
— Хоче, щоб його визволили, — кинув Траубе. — Це американець Джонсон. Він працював у бараці доктора Шурікке прибиральником.
Оглядаючи підвал далі, в'язні помітили прохід, що вів кудись у глибину. Важкі металеві двері були вибиті, на тріснутому одвірку теліпався видертий замок.
В'язні переступили поріг, зацікавлені й стривожені. Масивні двері, що охороняли цей прохід, могли. навіяти різні припущення. Проте тривога була марною, приміщення виявилося зручно обладнаним сховищем. Засвітивши свічки, що стирчали у тригранному ліхтарі, вони роздивлялися довкола. В кутку стояли два ліжка, над ними містилася невелика бібліотечка, посередині сховища — крісельця й стіл; попід стінами тяглися полиці, заставлені банками консервів, бутлями і пляшками. Ні про що не забуто: тут були навіть радіоприймач, велика посудина з водою і примус.
Читать дальше
