Юрій Сорока - Арахнофобія

– О'кей, до скорої зустрічі.

Ярослав ледь-ледь опустив бічне скло, дістав цигарку і приготувався очікувати приїзду поліції. Однак припалити йому так і не довелося.

Невідомо звідки з'явившись, до під'їзду підскочив чорний джип із тонованими вікнами. Його двері розчинилися, і на вулиці, лякаючи кількох літніх жінок, котрі мирно розмовляли, сидячи на лаві, намалювалися четверо чоловіків. Їхній вигляд змусив Ярослава присвиснути – разом з обома вчорашніми знайомими зі Старого Мяста до під'їзду, у якому мешкали Сердюк і Мостовий, кинувся лисий атлет, з котрим Ярослав познайомився на квартирі у Федька, і… Гуліватий. Останній добряче поповнів із часу, коли вони бачилися востаннє, а також збрив бороду, але Ярослав знав точно, що він не помилився. Це був той самий чоловік, котрий вбив у нього на очах полоненого росіянина і мало не звів у могилу його самого. Ярослав принишк, вирішивши дочекатися, чим усе закінчиться.

Не більш як за п'ять хвилин відвідувачі повернулися до машини. Тепер у супроводі Мостового та Сердюка. Кинувши на них погляд, Ярославові здалося, що обидва виглядали дещо розгубленими, хоча йшли самі й не думали опиратися. Швидко заскочили на заднє сидіння величезного позашляховика, і невдовзі авто, ревонувши потужним двигуном, викотилося з двору. Ярослав повернув ключ запалювання й вилаявся: стартер, скреготнувши, замовк. Спробував удруге і втретє. Жодної реакції. Витвір німецьких автобудівників перетворився на купу непотрібного залізяччя. Спересердя Ярослав ударив долонями по керму.

– Чорт би вас забрав! – вилаявся невідомо до кого і вдруге набрав номер Маріуша. Швидко розповів йому про нові обставини й продиктував номери джипа. Отримавши вказівку «сидіти й не рипатися», лише зітхнув і пообіцяв так і вчинити.

Після недовгих роздумів Ярослав усе ж вийшов з машини. Підкоряючись обставинам, вирішив поглянути на квартиру, у якій проживали підозрювані. Швидко піднявся на четвертий поверх і подзвонив у дзвінок потрібного помешкання. Як і очікував – жодної відповіді. Вже потягнувся до кишені за відмичкою, коли помітив, що двері відімкнені. Швидко озирнувшись, Ярослав натиснув на ручку дверей і ступив до напівтемряви передпокою.

Першим, що відчув Ярослав, опинившись у квартирі, був запах тютюнового диму і підгорілої олії. Квартира виявилась невеликою – на дві кімнати, із крихітною кухнею. У першій з кімнат стояв диван, завалений брудним посудом і порожніми пляшками столик і велика шафа-купе з дзеркальними дверима. На стіні навпроти дивана висів величезний, понад метр завширшки, плазмовий телевізор. Сам вигляд кімнати красномовно свідчив про неохайність людей, котрі жили в ній: дубовий паркет тут існував поряд із купами пилу і павутиння в кутках, брудними шкарпетками й рештками їжі, а на дорогих шпалерах були похабні постери з оголеними дівчатами й написи, зроблені маркером. Ярослав перейшов до другої кімнати. Там картина відрізнялася від щойно побаченої хіба що великим двоспальним ліжком замість дивана й білосніжним сервантом із безліччю відчинених дверцят і завалених різноманітним мотлохом полиць. Поблизу вікна стояв досить великий письмовий стіл, на котрому розмістилися ноутбук і кілька куп паперу. Була на ньому ще одна річ, яка зацікавила Ярослава особливо. Він узяв цю річ до рук і в задумі сів у крісло. У нього в руках була, і жодних сумнівів не залишалося, запальничка Барбари Красовської. Золота, зі стразами й двома середніх розмірів сапфірами у петельках готичної літери «В». Та сама, якою вдова припалювала, сидячи у львівській кав'ярні «Золотий Дукат». Ярослав, замислившись, клацнув запальничкою і кілька секунд дивився на рівний помаранчевий вогник, після чого загасив його і клацнув удруге.

– Тобі невідомо, як важко утримувати себе в рамках, коли твій світ розбито, немов казкове дзеркало, а його друзки смертельно поранили твоє серце… – процитував він, пригадуючи гарячий шепіт і палкі обійми Барбари. – Я розбита, стомлена й одинока… А чи справді ти настільки одинока, як намагаєшся мені продемонструвати?

Ярослав поклав запальничку до кишені, від'єднав від мереживного кабелю ноутбук і рішучим кроком попрямував до виходу. Цієї миті він не мав злості на взятий напрокат старенький «Фольксваген», навпаки, був вдячний йому. Йому і випадку, який є не менш важливою частиною роботи детектива, ніж досвід та аналітичний розум.

Бабусі на вулиці, здається, не звернули уваги на незнайомого відвідувача – вони все ще гаряче обговорювали нещодавній приїзд людей Гуліватого.