Андрій Кокотюха: Повний місяць

Так тривало три покоління. І в Києві на Майдан вийшли не лише ті, хто від радянського експерименту потерпів, а передусім — ті, кого він торкнувся непрямо. Зрозумівши, що повернення минулого, в якому вбивалася людська природа, в третьому тисячолітті, в центрі Східної Європи допустити не можна, глибокої осені 2013 року ці люди зібралися під сильною зливою в центрі Києва. З кожним днем тих, хто виступав проти продовження радянських експериментів над людьми, ставало все більше. Далі ви знаєте…

Але повернемося до витоків. Англійський письменник Герберт Веллс, станом на першу чверть ХХ століття — один із світових авторитетів, дружив із російським літератором, політичним та культурним діячем Максимом Горьким. Відомо, що Горький на початках не прийняв радянську владу в тому вигляді, в якому її втілював ідеолог більшовизму Володимир Ленін. Проте, за версією сучасного російського письменника та громадського діяча Дмитра Бикова, пізніше Горький поміняв думку. Бо його творчий метод — всякий раз шукати нову, ідеальну людину. Тому, щойно в Радянському Союзі заговорили про експерименти професора Іванова, він зацікавився. Й у цьому питанні думки Горького абсолютно збіглися з поглядами на радянську владу його доброго приятеля Веллса. Котрий на той час уже відвідав країну Рад і стежив через пресу за процесами в новій державі.

Ось так сталося, що два гуманісти майже одноголосно почали схвалювати все, що втілювали чи намагалися втілювати в життя радянські вожді. Серед іншого, саме Максим Горький, автор хрестоматійної «Пісні про Буревісника», став співцем перших у Радянському Союзу трудових, а по суті — концентраційних таборів. Адже там, за колючим дротом, мудра влада перевиховувала людей працею. Аби в результаті отримати новий соціальний тип — людиноодиницю. Сатирики Ілля Ільф та Євген Петров попервах навіть підсміювалися над цим терміном, навіть написали фейлетон. Пізніше стало ясно: це зовсім не смішно. Адже рахунок «людських одиниць» пішов на мільйони.

Трагічні наслідки ми вже бачимо. В тому числі — на Майдані та всюди, де громадяни, через каліцтва, біль кров та смерті, здираючи шкіру до живого м'яса, прощаються з радянським та пострадянським минулим.

Тому цей роман, котрий задумувався як ретро–детектив у популярних нині історичних реконструкціях, в процесі написання вилився у констатацію очевидного факту: всякі експерименти над людьми, хоч їх десятки, хоч мільйони, неприпустимі. Бо, незалежно від тривалості в часі, все одно виллються в жахливий фінал. Адже «Повний місяць» писався уривками — почавши вдень 19 січня 2014 року, на Водохреща, вже ввечері автор цих рядків закинув усе й був на вулиці Грушевського в Києві, де вже кілька годин тривали бойові дії.

Відтоді знаходити час та зосередитись ставало дедалі складніше. Зате під фінал твір, який за жанром — детективний трилер, ідеологічно оформився у неприйняття будь–якого насильства над людиною, хоч фізичного, хоч політичного, хоч психологічного. Сподіваюсь, ви це помітили, зрозуміли й пробачили мінімальний пафос деяких рядків або абзаців.

Задум виник значно раніше. Кілька років тому мене попросили терміново, за одну ніч, переписати чужий сценарій документального фільму, в якому окремим пунктом йшла розповідь про досліди Іллі Іванова. Так я вперше дізнався про це, вирішив — з цього можна зробити основу для роману.

Наступним поштовхом стали фільм Володимира Хотиненка «По той бік вовків» та незгасаюча цікавість українців темою вовкулаків та інших монстрів на кшталт чупакабри, котрі живуть у лісах та нападають на людей у невеличких селищах.

Затребуваність читачами творів із історичною основою теж зіграла свою роль. Вона ділить перше місце читацьких уподобань із українською готикою. Всі складові треба було використати й старанно перемішати, аби не переборщити з жодним інгредієнтом. Від вашої думки залежить, вдалося автору це чи ні.

Окрім згаданих вище джерел натхнення були ще джерела інформації. Це — книга Олега Шишкіна «Червоний Франкенштейн. Секретні експерименти Кремля», короткий зміст якої переповідає героям доктор Нещерет у будівлі напівзруйнованого об'єкту. Як жилося людям на окупованій німцями території, з описом устрою та функціонування окупаційної адміністрації, докладно дізнався з книги Бориса Ковальова «Населення Росії в період нацистської окупації» та дослідження «Рідня. Поліція і партизани на прикладі України 1941–1944» авторства Олександра Гогуна, Івана Дерейка та Анатолія Кентія. Порівняння показало: суттєвої різниці між життя росіян та українців на окупованих територіях у роки Другої світової війни не було.