Джон Гарднер - Помста професора Моріарті

Але, усвідомлюючи, що від них може багато залежати, вони скрупульозно виконували вказівки професора Моріарті й щодня доповідали йому про кожен крок тієї жінки.

Це не завадило їм, нарікаючи на нудьгу, робити припущення, як жінка сприйме листа, що його, за вказівкою Моріарті, вони тримали в себе до певного часу, а тепер оце несли їй.

Увійшовши парадними дверима до пансіону «Дюлон», Ембер і Боб опинились у звичайному, на перший погляд, вестибюлі приватного будинку. Та коли очі звикли до тьмавого освітлення всередині, обидва помітили в стіні невелике зачинене віконце, а під ним — кнопку мідного пружинного дзвоника з ретельно виписаним проханням до відвідувачів: при потребі — дзвонити.

Боб натиснув на кнопку грубим великим пальцем, і гучний звук пролунав у порожньому вестибюлі.

За якусь мить віконце відчинилось, і в ньому з'явилася сива голова жвавого гостроокого чоловіка. Було видно, що він почувається тут вельми впевнено, по-хазяйському.

— Ви говорите англійською мовою? — чемно запитав Ноб.

— Вам потрібні кімнати? — запитанням відповів йому господар пансіону.

— Ні, сер, ми хотіли б побачити одну з ваших постійних мешканок, місіс Ірену Нортон.

— Почекайте. Піду дізнаюся, чи вона вдома. Як мені про вас доповісти?

— Друзі з Англії. Наші прізвища їй нічого не скажуть.

Господар коротко кивнув і зачинив віконце. За три хвилини він вигулькнув знову.

— Пані Нортон зараз вийде, але вона зможе приділити вам лише кілька хвилин. Доведеться почекати он там, у вітальні, — господар кивнув на двері з протилежного боку вестибюля.

Подякувавши, Боб Ноб і Ембер пішли до вітальні. Це була велика світла кімната, недбало заставлена кріслами й столами, на яких, задля розваги відвідувачів, лежали Книжки та журнали.

Ембер опустився в крісло, а Ноб підійшов до великого вікна й глянув на гладеньку, мов дзеркало, поверхню озера.

По якомусь часі двері відчинились, і до вітальні ввійшла вдягнена до прогулянки жінка: під незастебнутим бежевим плащем на ній були такого ж кольору спідниця та біла блузка, темне волосся прикривав модний капелюшок.

Ембер подумав, що їй років тридцять п'ять, але була вона ще досить приваблива, а її очі могли породжувати марні надії в будь-якого нормального чоловіка.

— Ви до мене?.. — запитала вона якось нерішуче, але пильно придивляючись до незнайомців.

— Якщо ви місіс Ірена Нортон, то до вас, — шанобливо відповів Боб.

— Так. — Голос у жінки виявився мелодійний, але погляд був дещо тривожний.

— Місіс Ірена Нортон? До заміжжя — Ірена Адлер?

— Так, це моє дівоче прізвище. А ви хто? Що вам од мене потрібно?

Боб Ноб і Ембер вловили в її голосі легенький американський приголос.

— Ми за дорученням, — підійшов до неї Боб. — Є один чоловік, який досить довго вас розшукував.

— Хто б він не був, тепер він мене знайшов.

— Гадаю, зараз вам усе стане зрозуміло, пані… — Ноб дістав професорів лист і простяг його жінці, ніби судову оповістку.

— Хто мене міг розшукувати? — майже пошепки запитала вона, перевернувши конверт і глянувши, чи ціла печатка. — Було ж повідомлення про мою смерть.

— Прочитайте листа, — нагадав їй Ембер.

Жінка надірвала конверт, витягла аркуш цупкого паперу й на секунду звела брови.

Обидва чоловіки встигли прочитати перший рядок листа — він надійшов з Бейкер-стріт, 221-Б, у Лондоні.

— Шерлок Холмс!.. — Ірені Адлер перехопило подих. — Через стільки років згадати про мене? — Вона подивилася на Боба. — Він просить мене повернутися з вами до Лондона.

— Так, ми маємо настанову приділити вам якомога більше уваги, а в разі потреби — захистити, навіть ціною власного життя.

Але Ірена Адлер заходилася читати листа вдруге, губи її ледве ворушились.

«Шановна пані, — було написано в листі, — я можу лише сподіватися, що ви мене пригадаєте. Кілька років тому ми з вами були причетні до однієї справи, у якій, мушу визнати, ви мене перехитрували. Певний час тому я прочитав, нібито ваш чоловік, містер Годфрі Нортон, загинув під сніговою лавиною біля Чемонікса, а ви при смерті. Та більша радість була дізнатися, що ви живі, хоча й опинилися в деякій скруті.

Можливо, з опублікованих нотаток мого друга й компаньйона доктора Ватсона ви довідалися, що з першого знайомства я перейнявся до вас щирою повагою. Тепер єдине моє бажання, шановна й люба пані, запропонувати вам посильну допомогу. Хай не видасться вам надто зухвалим моє прохання приїхати до Лондона разом із добродіями, які передадуть цього листа. Я приготував для вас скромну домівку на Мейда-Вейлі і не прошу од вас нічого, крім можливості бути вам корисним і бачити, що про вас піклуються так, як ви до цього здавна звикли.