Джорджо Щербаненко - Тенета зради

Високо знялися бризки, залили їй обличчя, але сигарету не погасили; потім нова хвиля з шумом, наче струмінь із шланга, вдарила їй в груди, — хто б подумав, що падіння машини у воду може збити такий фонтан, — і вона відчула між губами розм'яклу й, без сумніву, погаслу сигарету, яка вже розлазилася, вийняла її з рота, а рештки паперу та мокрого тютюну виплюнула; одяг та волосся в неї теж були просякнуті смердючою водою з каналу Альцайя Навільйо Павезе, і вона залишилася стояти, чекаючи, чи не з'являться на поверхні бульбашки повітря.

Так вона й чекала в темряві. Дорога по цей бік каналу, де вона стояла, була зовсім темна; друга, заасфальтована, що потойбіч, — також темна, проте м'яку тканину ночі пронизували промені світла; це були фари машин міланців, що поверталися — ні, не з річки, бо день був будній і люди не можуть поїхати в середу до Санта-Маргеріта, адже вони повинні бути на роботі, і навіть якщо не мають службових обов'язків, то намагаються бути не згіршими від тих, хто їх має; однак дехто з міланців у ці лагідні весняні дні вибирався надвечір, після роботи, до заміських траторій, менш сміливі зупинялись у траторіях понад Віа К'єза Росса або доїжджали щонайдалі до Ронкетто делле Ране, а відважніші, минаючи Бінаско і навіть Павію, завертали до розкішних остерій, які насправді остеріями не були, і нібито по-селянському їли й пили там нібито справжні селянські страви та вина, а тепер, саме в цей час, поверталися додому, до Мілана, й повільно вели машини серед цієї прекрасної весняної ночі — повільно, поки спереду чи позаду не було інших машин, а тоді набирали швидкості й раз у раз зблискували фарами, і це були саме ті промені, які вона бачила, чекаючи, коли з води зринуть бульбашки.

Але бульбашок не було, машина відразу наповнилася водою крізь опущені, принаймні спереду, шибки, отож умить запала тиша, і довелось тільки дивитися й чекати, пильнуючи, чи не зупинилася на дорозі, де вона саме стояла, якась «веспа» з парочкою, що за браком грошей шукала притулку десь на березі каналу, чи п'яний велосипедист, що повертався до свого дому на відлюдді, чи, може, якийсь автомобіль із хлопчаками з сусідньої сироварні, що блукали у пошуках дівчат з інших сироварень у навколишніх селищах, провокуючи так тривалу, хоча й не криваву, ворожнечу між сироварнями, розташованими між Ассаго, Роццано, Бінаско й Казаріле; отже, треба зачекати, зачекати принаймні хвилин п'ять, можливо, котресь із тих двох зуміє вибратися крізь опущену шибку із зануреної у воду машини; і так вона стояла й чекала — дивлячись у воду, скута страхом, — що котресь із них, а може, і обоє, воскресне і, репетуючи, випірне раптом з води.

Автомобіль, що саме проїжджав дорогою потойбіч, на мить освітив її, наче на сцені, своїми фарами, і якби ті двоє зараз випірнули з води, промайнуло в неї, осліпленої цим пучком світла, то вона допомогла б їм вилізти на берег і сказала б, що не знає, як це сталося, бо вони ж напевно не помітили, як вона штовхнула машину… А що, як помітили?

Вона все чекала і аж коли розважила, що минуло вже п'ять хвилин, — а може, двічі чи й тричі по п'ять хвилин, — коли допевнилася, що ніколи, ніколи в світі ті двоє, їхні брудні душі й брудні тіла не розноситимуть свою заразу по дорогах планети, аж тоді вона рушила від каналу до залізного містка, відкрила там невеличкий портфель і, діставши кілька паперових носовичків, витерла на обличчі вже майже висохлі краплі води з каналу. Її пальто було мокре на грудях, але тут вона не могла нічого вдіяти, у туфлях теж була вода, і вона, підійшовши до сходів місточка, сіла на першу приступку, поскидала свої туфлі без каблуків, повиливала воду, трохи підсушила туфлі на повітрі, а тоді взула їх на вологі панчохи — з цим вона теж не могла нічого зарадити; аж дивно, ніколи й не думала, що доведеться отак скупатись.

Вона піднялася сходами на місток через канал; це була скоріше іграшка, а не міст, та вона ж не дівчинка, а цей місток — не забавка; вона вся дрижала, та не від холоду, ні, — ох, якби ж вона могла… але ж не може повернути все назад. Коли ти вбила двох людей, то нема сенсу хотіти повернути все назад, їх не можна воскресити, і вона, опинившись на вершині цього дивного містка, чогось середнього між венеціанським мостом і мостом Жюля Берна, кілька разів ковтнула слину, щоб подолати приступ нудоти, викликаний образами тих двох, що борсалися під водою, зачинені в машині, а тоді почала спускатися сходами з іншого боку містка; все ж таки вона не професійний убивця; однак теоретично вона була добре підкована й знала дуже багато; хоч способів убивати безліч, вона знала їх майже всі; розпечена в'язальна спиця, якщо її встромити досить глибоко в печінку — для цього досить елементарних знань з анатомії — викликає смерть, яка настає по-нелюдському повільно і яку супроводжують конвульсії і страждання; саме такою смертю помер, наприклад, Тоні Паганіка, американський громадянин, уродженець італійської провінції Абруцці; його прізвище — Паганіка — американці так і не навчились вимовляти і називали того чоловіка просто Тоні Паані; отож він помер саме через в'язальну спицю в печінці. Від думки про це нудота вляглася, вона заціпеніло зійшла з останніх двох сходинок містка і почала виконувати другу частину свого плану.