Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— А чому б їй не в мене жити? — запитав я. — Деякі підстави є.

— Ти людина молода, вільна. Мало що…

— Знову за рибу гроші! — вигукнув я.

Здається, можна було закінчити обговорення цієї теми, але голова, затято й твердо дотримуючись якоїсь, поки що не зрозумілої мені думки, що світилася в його прищулених очицях, спитав, як-то кажуть, в лоб:

— А якщо дитина?

Тут була чітка і твереза селянська логіка. Ночував — тож і поміркуй, які можуть бути наслідки.

— Якщо дитина, будемо виховувати, — сказав я і набундючився, відчувши себе справжнім мужчиною. — Все ясно?

— Серафима вже стара. Та й хата ваша бідна, — сказав Глумський. — Сам поміркуй.

Аж тепер я здогадався. Я навіть сплеснув руками й присів.

— Слухай, Глумський, ти що, ховати мене зібрався, чи що?

Мені став зрозумілий цей дальній приціл і вперта думка, яка міцно засіла в його пришпиленій прямо до плечей, без посередництва шиї, голові. Гарне кіно дивився зараз наш голова — як мій холодний труп кладуть на Гавриловому горбі, а Антоніна невісткою-вдовою входить в оселю Глумського, і вони з своєю старою бавлять онука…

— Голово, ти завжди так далеко вперед дивишся?

— Нічого зуби скалити, — озвався Глумський.

Хотів я йому дещо сказати, як ото Серафима, але стримався. Згадав хлопчака, який кинув у німецьких автоматників гранату без запалу. Більше дітей у Глумського не було. Він був разом за трьох синів, рославий Тарас.

— Гаразд, — мовив я. — Вибачте.

— Ти не тільки про себе думай, дивися вперед, — буркнув голова. — У тебе багато неприємних шансів. Адже в Ожин після відвідин Сагайдачного тобі їхати?

— Мені. Гупана вмовити не так просто.

— Ото ж то. Думаєш, вони не перекриють дороги? Дурненькі?

Він, Глумський, міркував тверезо, заперечити було важко. Я виїхав би в Ожин негайно, поки записка, що лежала у Гнатовій ватянці, не потрапила за адресою. Але як у Гупана вимагати людей, не переговоривши спершу з Сагайдачним? Мені в цьому розкладі випадали дві далекі дороги.

— Постараюся вижити, — сказав я Глумському.

— Так-то воно так… А думати й про інших треба. Ти не один на землі.

Він ще більше насупився. Куртка його промокла наскрізь. Краплі всотувалися в неї, мов у промокальний папір. Після нашого повзання по кар’єру сукно набуло рожевуватого відтінку.

— Ти поміркуй, — озвався він.

Мабуть, він не був би головою, якби не вмів зазирати далеко. Але я не хотів думати про смерть. Той, кого охоплювали похмурі передчуття, бився оглядаючись. А коли починаєш берегти себе в бою, то напевне дістанеш кулю. Усе це були фронтові істини, які я привіз у Глухарку в готовому вигляді, перевірені досвідом тисяч людей.

— Я подумаю, — пообіцяв я. — Але помирати не буду.

— Дай боже.

…От уже ніколи не думав про дітей. Не знаходив у собі батьківських почуттів. Ну що приємного в пелюшках і крикові? Лисі вони чогось, ті немовлята, очі безтямні, брови поросячі, і завжди вони то слину пускають, то мочаться, і при цьому вигляд у них такий серйозний, мов у боввана, ще й очі вирячені. І чому цим добром так захоплюються жінки? Але якби у нас з Антоніною… Слово честі, ця думка була мені приємна. Мабуть, про дітей починаєш думати тільки тоді, коли полюбиш їхню майбутню матір: ще одне відкриття, яке я зробив за останні дні в Глухарці. Скільки відкриттів! Жити було варто, факт.

Коли я йшов, то відчував на своїй спині впертий погляд голови. По-моєму, він і досі приміряв до майбутнього думку про внука. Цебто про мого сина, який міг залишитися сиротою.

За роки війни в Глухарці навчилися швидко, не по-сільському, а по-військовому, по-фронтовому ховати вбитих. Без нічних посиденьок і довгих обрядів. То бомбардування, то поліцаї а обшуком, то продовольчі реквізиції на користь «доблесних німецьких військ»… А тепер, коли все повинно було заспокоїтися, бандери під боком. Хтозна, коли знову наскочать, не встигнеш і з похороном.

Десь опівдні на Гавриловому горбі було викопано дві ями, і Лебідка потягла по обсадженій плакучими вербами дорозі воза із трунами, наспіх збитими з грубих дощок-самопилок. Слідом ступали під дощем глухарчани — хто рогожиною накрився, хто німецьким шурхотливим маскхалатом, а хто в чому прийшлося: в шинелі або ватянці, одежині на всяку погоду. Я тримався позаду. Не хотілося заважати процесії з своїм кулеметом. Рядом з Антоніною, взявши її за руку, йшла Серафима.

Маляс, озираючись на мене, шепотів своїй жінці:

— Чула? На гончарні два мішки грошей викопали… Он чого «зелені» копирсалися! Копирсалися, а не знайшли. А Глумський викопав!