Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Та я б отих бандюг своїми руками передушив, коли б міг, — промовив Семеренків, і його густий «капітанський» голос зірвався на сипіння. — Що ти можеш зрозуміти, ти, молокососе?

— Ну-ну, — сказав я. — Ти… не дуже-то, Семеренків… Розумієш!

Я не дуже переконливо заперечив йому. Коли в немолодого вже чоловіка голос зривається від ледве стримуваного плачу, це щось та значить!

— Ти думаєш, з Горілим упорався? — спитав Семеренків. — Санька Рябого убив — та й упорався?

— Ага, виходить, ви того бандюгу знаєте! Чого ж мовчали?

Цього разу Семеренків, спійманий на слові, не злякався анітрохи.

— Не розумієш ти, хто Горілий, — вів далі гончар. — Звір він, хитрий звір… Та ти супроти Горілого — кузька, він ще не брався за тебе по-справжньому… Він усю Глухарку рознесе, якщо захоче.

Я нічого не відповів. Слова у ньому билися одне об одне і ледве вискакували крізь здавлене горло. Хрипкі, зім’яті слова, вони довго ховалися в ньому. На очах у гончаря з’явилися сльози. Якісь вони вразливі були, Семеренкови! Терпіти не можу вразливості. Бували в житті хвилини, коли я сам над усе боявся розревітися.

— Ти думаєш, чого вона мовчить? Чому вона ні з ким не розмовляє, донечка моя, Тоня?..

Його ліва рука зробила конвульсивний рух — чи то торкаючись довгошийого глечика, що виростав на крузі, чи то погладжуючи уявну дитячу голівку.

— Вони заявилися сюди перед тим, як пішли фашисти, — Горілий а дружками. Уночі. Він же раніше до Ніни сватався, той Горілий. Обіцяв заводик від батька на мене переписати. Багато чого обіцяв… видно, покохав. А як вона могла його, поліцая-душогуба, полюбити? Отож він уночі й прийшов з дружками, той Горілий… По неї!

Він замовк на хвилину, щоб заспокоїтися. Слова його було ледве чути, дарма що в селі панувала тиша. Скотину вже позаганяли до хлівів. Швидко, по-осінньому темніло. П’ятірко семеренківських курей, хоч за вітром пусти, скупчилися коло зачинених дверей сарая. Кури чекали, коли їх впустять на сідало, кліпали білими повіками, сокотали.

— По Ніну прибув Горілий. Щоб ішла з ним… Вона відмовилася. Тоді він зґвалтував її… дружки допомогли. Антося… Тоня, — поправився він, — накинулася на них, вона страшенно кричала…

— А ви чого ж, ви? — не витримав я. І в мене голос зірвався. От біда, мені теж здавило горло, слова застряли — ледве виштовхував їх неслухняним язиком. — Вона накинулась, а ви? Яка вже різниця після того — жити чи ні?

Він глянув на мене. І знову смикнулася, як підкрилок, ліва рука.

— Молодий ти… Думаєш тільки про себе… Батьком не був. Я боявся, що вони й Антосю… Тоню… Дружки вже були хотіли… Вона не перенесла б, Антоніна… Вона ж… як билиночка… Я ублагав, Горілий змилостивився… Вони вигнали нас із хати, мене й Антоніну. І поліцай став на порозі з автоматом… Отой самий, Рябий Санько. Він наче за слугу був у Горілого.

Швидко темніло. Уже не світилися жовтим снопики конопель та золоті шари. Легкі рожеві відблиски лежали на кущах високого Гаврилового горба, де ми закопали поліцая, закопали без сліду, не насипавши навіть горбочка, як тварину. Нічого, Горілий, і тебе закопаємо так само. Дарма що ти хитрий звір!..

Налетів порив вітру. З вишень посипалося іржаве листя. «Незабаром і бабиному літу кінець, — подумав я, — раз вишні опадають. На вишнях міцний лист».

— Далі,— мовив я.

Я довго чекав, коли ж воно визріє, оте просте слівце «далі». Здавило горло — та й край. Напевне, занепав я духом за час мирного глухарського життя. На фронті чого тільки не надивився й не наслухався — здавалося, можна було б уже набути залізного гарту. Я звівся ні на що, слово честі.

— Далі? — з деяким подивом перепитав він. — А що далі? Горілий забрав Ніну… Пішла вона… Горілий правильно розміркував… що вона й сама вже не повернеться до Глухарки. Де вона подінеться від ганьби? У селі? А Тоня відтоді не розмовляв ні з ким… Не те щоб німа стала — не хоче. Не хоче розмовляти а людьми. Мені часом слово скаже, увечері, коли тихо. Або коли ліпить з глини…

Іржавий лист падав з вишень. Холодало. Наближалася морозна осіння ніч із зорепадом та густими передсвітанковими туманами.

— Тож і ходить майже щоранку до криниці,— вів далі Семеренків. — Дуже любить сестру… Сподівається, може, прийде Ніна назад. Дуже сподівається. Там, коло криниці, вони вказали тайник. Для постачання.

Так… Становище прояснялося. Ні, я не міг вважати Антоніну винною. І ніхто не міг звинуватити її. Вона старалася умилостивити бандитів, віддаючи їм усе, що вдавалося заробити разом з батьком. Що ще залишалося їй?