Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Він наткнувся на чергу, як на оглоблі. МГ ударив упритул, і парубка відкинуло. Тієї ж миті я зрозумів, чия шкіряна курточка була на парубкові! Ще не вправившись роздивитися обличчя бандита, я вже зненавидів його. Палець немов припаяли гарячим припоєм до спускового гачка. Це сталося само собою. Без наміру… Ось… За Абросимова! За криваву зірку на лобі!

Курточку рознесло на шмаття. Її на моїх очах зім’яло і вдавило в тіло. Відлетівши назад, парубок ударився потилицею об землю. Аж тільки тоді я перестав стріляти. Гірко запахло пороховим димом і гаром. Курточка тліла. Навколо ще щільніше зімкнувся туман. Поволі верталася тиша.

— Не стріляйте, це я, не стріляйте! — пролунав голос Попеленка. Він побоювався сліпої кулі. Гупав чоботищами і горлав — Це я, я, Попеленко, свій!..

Я схилився вад бандитом. Кров і досі цебеніла й заливала груди. Гарно він лежав, навзнак, і великі селянські, руки розкинулись по обидва боки стежки. Вони прим’яли паростки озимини. На білому обличчі різко виділялося ластовиння. Ех ти, бандюга, поліцай, своєї матері син…

Попеленко, важко дихаючи, з автоматом у руці, в розстебнутому кожушку, з-під якого валила пара, як з дверей лазні, теж нагнувся над парубком.

— Ти Семеренкову не зустрічав? — запитав я.

Попеленко пропустив це запитання повз вуха.

— От гаспид! — сказав він скрушно. — Я думав, що він уже втік! А ми ж його уколошкали. От гаспид!

— Ти що, жалієш? — запитав я.

— Ну що ви, товаришу Капелюх! — обурився він, голосно відсапуючись після бігу. — Чи ж я політично не розумію що й до чого?..

Але обличчя в «яструбка» було явно засмучене. Він, звичайно, шкодував, що парубкові не пощастило п’ятами накивати. Скінчилося у Попеленка перемир’я з бандитами. Тепер і його ніхто не пожаліє на лісовій дорозі.

— Ти Семеренкову Антоніну бачив? — запитав я.

— Та не зачепили вашої Антоніни, — сказав він. — Стоїть з відрами коло хати. Перелякалася, мабуть…

Він, трохи повагавшись, скинув шапку.

— Еге ж… Здоровенний парубок, — сказав він. — Тепер лежить, як сито в дірках… Ох ти ж боже!

— Доведеться нам тепер воювати серйозно, Попеленко. Не простять нам бандюги!

Раптом Попеленко захихикав.

— А він же вас убивати прийшов, товаришу Капелюх! — промовив він. — Він вам геть усе вікно розтрощив! Баба, мабуть, лається страшенно…

Туман уже піднімався з озимини. Погасли зорі над головою. Сонця не було видно, але червоний стовп на сході, що поволі ширшав угору, аж палахкотів. Він дедалі яскравішав. Долоня парубка, відкинута в білу озимину, взялася дрібними крапельками роси, ніби спітніла. Он воно яке діло. Убивати людей в такий ранок! Кров на шкірянці почала загусати, її патьоки ніби набухали — отак узимку під джерелом набухає і товстішає намерзла крига.

— Гайда по підводу, — сказав я Попеленкові.— І нехай люди знають, що бандита забили… І… це… — я згадав Гупана. — Опізнати треба. Як належить…

Баба Серафима вставляла фанерку в розбите вікно. Усе, що слід було сказати а приводу того, що сталося, вона вже сказала і тепер тільки нишком буркотіла.

— Отака була шибка цілісінька. Всього тільки з трьох шматочків. А він розтрощив, трясця його бандитській матері!

— Нічого, нічого, всі а фанерками живуть! — мовив я. — Дайте-но лишень молотка, бабусю…

Біля нашої хати стояли цікаві сусіди.

— Дивлюсь я крізь туман, аж вулицею прямує хлопець якийсь, просто велетень, — захоплено розказував Попеленко. Перемир’я скінчилося. Тепер «яструбок» хотів мати хоч яку-небудь вигоду а нової ситуації. Навтішатися з ролі героя. — Спершу був подумав — товариш Капелюх повертається. Ні! А воно здоровенний бандера пре — справжній бугай. Або самохідка. І що ж ви думаєте? Підходить він до хати товариша Капелюха і шасть через тинок. Стрибонув що тобі кіт.

«Бугай», «самохідка», «кіт» — образно розповідав Попеленко. Старався. Підлітки зорили на нього палаючими очима. Може, роль героя по-справжньому захопить «яструбка»?

— Ну, думаю, щось не гаразд. Я ближче. А він, вражий сип, до вікна, де товариш Капелюх спить, притулився та й розглядав щось. Добре, думаю, дивись, дивись — од мене не втечеш. Аж тут він піднімав свого автомата та як дасть у вікно. Як дасть! Та й знову через тинок — шасть!

Слухачі охнули, переживаючи за Попеленка. Тільки Гнат, що височів за натовпом глухарчан, тримаючи порожній мішок за плечима, усміхався на весь щербатий рот.

Люду прибувало. Рядом з Гнатом з’явилася Варвара.

— Я по бандюзі з автомата! — захоплено провадив Попеленко далі.