Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Раніше в слові «УР» нічого жахливого не було, воно скорочено означало — укріплений район. Перед війною в наших місцях почали будувати оборонну лінію. Вона мала простягтися від непрохідних північних боліт до південних степів. Але встигли збудувати лише кілька дільниць, та й ті не були закінчені повністю, коли нагрянули фашисти. Система протитанкових ровів, бліндажів, землянок, дотів, ескарпів, підземних сховищ та ходів сполучень, розчищених від дерев секторів обстрілу, спостережних пунктів утворила в лісі занедбане і таємниче місто.

Як і будь-яка вибудована й покинута людьми споруда, як і все незрозуміле, цей УР викликав у всіх довколишніх мешканців почуття забобонного жаху. Він перетворився на пугало. І причина тому була не тільки в містиці. Після того як німці драпонули з наших країв в УРі зібралися фашистські недобитки.

Як на Лису гору, вони посунули в той УР, бо там було де причаїтися. Поліцаї, старости, перекладачі, бандерівські «бойовики» — усі, кому німці дали під зад, щоб не годувати в Німеччині, почали опалювати в УРі землянки й учиняти бандитські наскоки на поліські села. Доки поблизу перебували військові з’єднання, доки партизанські загони ще не влилися в регулярні частини, УР кілька разів добре чистили. Кого порішили, а хто здався сподіваючись милосердя суду, і нарешті в УРі залишилася тільки така сволота якій від правосуддя нічого ждати, крім зашморгу. То були відчайдушні, по-своєму сміливі и спритні бандити, і війну вони розуміли ясно як абетку. Викурювати їх з УРу, з його лабіринтів стало нікому, фронт пішов далеко на захід, і захищати населення від бандюг мали, за задумом, бійці винищувального батальйону, або просто «яструбки».

Годі й казати, що в напрямі УРу дорога мені була заказана. Якщо раніше я ще ризикував вибиратися до Грушевого хутора, де жив товариш мировий посередник Сагайдачний, то тепер мені туди потикатися було не слід: від хутора, що лежав на восьмому кілометрі Мишкільського шляху, до УРу було близенько. Сагайдачного, до речі, це сусідство не турбувало. Він не боявся бандитів… Можливо, людина з прізвищем Сагайдачний і могла розраховувати на їхню милість, але я все-таки боявся за старого. Мені здається, що він жив під впливом тих прекрасних книжок, що стояли на багатоповерхових полицях у його мазанці, і не міг собі уявити, що це таке — Горілий. Горілий, який любив вішати людей на пружинястому дроті.

Отаке-то було діло. Не мав я права сидіти на місці й чекати, аж поки бандюги уколошкають ще кого-небудь.

Тож, постоявши біля Малясової хати, полюбувавшись лісами, що випливли з туману в усій неосяжності, я подався до гончарного заводика.

Димарі його диміли щосили. Він і справді вів за собою Глухарку, мов караван, цей маленький колгоспний заводик-трудяга. Він годував село — поклади червіньки компенсували убогість поліської землі. Добра половина глухарчан працювала на гончарні.

На подвір’ї заводика просто неба штабелями стояли макітри, глечики, горшки, куманці, барила, свистунці… Щоразу, коли я бачив усю оцю розкіш, що яскріла барвами, вилискувала поливом, я роззявляв рота, завмирав і відчував, що в мене очі «вилуплюються, наче курячі яйця», як висловилася одного разу баба Серафима, коли її вперше вивезли з Полісся на залізницю й вона уп’ялася поглядом у паровоз…

Мені здавалося, що це неможливо! Неможливо, щоб люди, яких я знав, які жили по сусідству, співали й пили на весіллях та хрестинах, лаялися поміж собою, заварювали мішанку для кабанчиків, торгувалися на ярмарках, лузали насіння на посиденьках, шаткували капусту й солили огірки, орали землю, запрігшись у плуга замість коней, рубали ліс до кривавих мозолів, корчували пеньки, молилися богові й проклинали його, — щоб ці звичайні заклопотані труднощами сільського побуту люди створили отаку красу. Як вони змогли? Як створили з нічого, із викопаної тут же, поблизу села землі, оці співучі глечики з вузькими шийками, барильця, схожі на овець, що пасуться, куманці, які, скрутившись кільцем, наче валторна, здається, ось-ось ладні зазвучати, як додумалися розмалювати їх гілочками хмелику, тонкими соснинками, кривульками, фіалочками, пуп’янками «волових очей», курячими лапками?

Я штовхнув важкі, оббиті дрантям двері й зайшов до сарая. Двері вели до зав’ялювального цеху. Тут горіла велика піч із червоної цегли, а на дерев’яних полицях усюди стояв сирий, одноколірний посуд — він втрачав вологу в цьому жаркому, південному кліматі, насиченому запахом мокрої землі. Біля печі багато років пропрацювала баба Серафима, через те, мабуть, вона стала така: сухенька, зморщена й темношкіра. Вона майже звікувала в Африці, не відаючи про це.