Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Хто з села був у поліцаях і зник, коли німці пішли? — запитав я у Глумського.

— А ти не знаєш? — промовив той, мружачись.

— Мене тут не було.

— А, ну звісно. Чистенький. А ми тут винуваті.

Микита Глумський уїдливий був чоловік. Похмурий. Сварливий. Він і до війни не відзначався лагідністю, а тепер і поготів. Та глухарчани одностайно обрали його головою колгоспу на перших же зборах після вигнання фашистів. Кажуть, Глумський лаявся на цих зборах і кляв усіх земляків, та вони тільки підсміювалися. У Глухарці більше не було жодного чоловіка, котрий так добре, як Глумський, знав би, коли сіяти, коли жати і таке інше. Сварлива вдача пасує голові, так міркували глухарчани. Голова повинен упоратися з будь-яким районним уповноваженим, коли той приїде порядкувати.

— А ви не сердіться, — сказав я.

— Набридло, коли приходять і розпитують. Нібито я сам у фриців служив. Ви зверталися б прямо до Бандери.

Я тільки другий день ходив у «яструбках», та Глумський уже зараховував мене до надокучливого начальства. До них.

— Ось я, голова, боюся до сусіднього села поїхати. Де ж ваш захист, «яструбки»? — запитав Глумський.

Ніякої фори він мені, новачкові, не давав…

Він, Глумський, був маленький і такий сутулий, що здавався горбатим. Ікла в нього стирчали вперед, відкопилюючи губи, и від цього створювалося враження, що він хоче тебе вкусити. Мабуть, це від неправильного, мов у бульдога, прикусу. Мало в ньому було приємного для ока. Тільки от руки… Природа, виліплюючи маленького, згорбленого Глумського, в останню мить розщедрилася й подарувала йому руки, що призначалися для якого-не-будь Добрині Нікітича. А може, це вони такі від роботи.

— Та ви ж самі знаєте, нікому воювати з бандитами, — сказав я. — Бо ж не можна роздати зброю підліткам або дітям.

Про підлітків і дітей — це я даремно ляпнув язиком. Схаменувся, коли вже було пізно. Глумському аж обличчя потьмарилося.

— Так, — видихнув він.

Восени сорок першого фашисти застрелили сина Глумського. Розповідали в Глухарці, що в п'ятнадцять років це був справжній парубок — високий на зріст, плечистий, чубатий. Ото вже, видно, Глумський ним пишався. Та й ім'я йому дав підходяще — Тарас. Так от, Тарас вирішив висадити в повітря фриців, які скубли у дворі курей. То були карателі, вони «добре попрацювали» за день і вирішили підобідати. Розповідали, що карателі за годину спалили геть усю Перечиху, а це тридцять дворів. І ось вони, замурзані, у кіптяві, скубли курей і реготали, а Тарас і кинув у них гранату…

Але п'ятнадцять років — це тільки п'ятнадцять років, граната була без запалу, він знайшов її десь на городах…

— Крамченко був у допоміжній українській поліції, — сказав Глумський. Він утік. Пам'ятаєш Крамченка?

Я пам'ятав Крамченка. То був довготелесий, незграбний чолов'яга-недотепа. Завжди у нього траплялася якась біда. То корова конюшини об'їсться, то кури перестануть нестися.

— Сучий син, — вів далі голова. — Думав, для нього легке, щасливе життя буде. З колгоспної ферми Розку взяв, корову-рекордсменку. Вона у нього й трьох літрів не давала!

— Сім'я його тут залишилася?

— Сім'я за нього не відповідає, — буркнув Глумський. — Чи у вас там по-іншому вчать?

— Товаришу Глумський! — крикнув я, не витримавши. — Облиште це!

— Ну гаразд! — змилостивився голова і ледь розтулив губи, що мало означати усмішку. — Просто не люблю розпитувачів. Як було та що було… Навіщо тобі сім'я?

— З кимось із села бандити підтримують зв'язок. Хтось їх підгодовує.

— Крамченкова сім'я пішла з ним, — сказав Глумський. — До Європи подались. Там їх не вистачало…

— Може, дружки лишилися?

Глумський криво посміхнувся, утер рукою обличчя. Долоня у нього була куди ширша за обличчя. По-моєму, він міг звести на потилиці пальці, якби постарався.

— «Дружки» — небезпечне слово. Я, може, до війни з Крамченком рибу ловити ходив…

Він пильно, вивчаючим поглядом зиркнув на мене, ніби вирішуючи, чи варто викладати все начистоту.

— Не сумніваюся, що це Горілий лютує, — вимовив він нарешті. — Був тут такий поліцейський командувач! Він! Я ж привозив Штебльонка із Шарого гаю.

— Ну й що?

— У кожного свої звички, — вів далі голова. — От і в Горілого була звичка: вішати людину, щоб ноги ледь торкалися землі. Так людина довше мучиться. їй так і кортить на землю стати… Смикається людина… Я бачив, як Горілий у сорок другому партизанів отак вішав.

Він помовчав. І я мовчав, а пальці вп'ялися у край столу. Наче судома звела!