Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

— Швидше! — закричав Сміт. — Телефон! І лікаря сюди! — Він показав пальцем позад себе у салон. — Там полковник Вайснер! Його двічі поранено, в легені. Та не стійте ж, ради Бога!

— Але… Але ж поштовий автобус… — почав сержант. — Нам подзвонив…

— Він був п'яний, чорт забирай! Завтра піде під трибунал! — І Сміт, стишивши голос, додав: — А ви — разом з ним, якщо полковник помре.

Сміт натиснув на педаль і поволі рушив з місця. Сержант, переконаний виглядом майорського мундира, тим, що автобус так неквапно заїхав до казарм, а над усе — звуками альпійського ріжка, якого все ще не вимикав Сміт, побіг до найближчого телефону.

І далі тихо котячись на першій передачі, Сміт обережно минав скупчення солдатів та машин, групу готових рушати мотоциклістів, кілька бронетранспортерів із запущеними двигунами — передні з них уже сунули в бік воріт, але не так швидко, як того хотілося б Смітові. Неподалік від автобуса стояв гурт офіцерів, переважно вищі чини; вони про щось по-дружньому розмовляли. Сміт пригальмував біля них і вистромився з вікна:

— Їх оточили! Вони в пивниці «Дикий олень»! Полковника Вайснера вони захопили заложником. Не баріться, Бога ради!

Раптом Сміт замовк, бо впізнав серед офіцерів альпійського капітана, з яким уранці розмовляв у пивниці, видаючи себе за майора Бернда Гіммлера. Наступної миті офіцер теж упізнав Сміта, вражено роззявив рота, але не встиг його стулити, як Сміт уже щосили натиснув на акселератор, і автобус рвонув до воріт, змушуючи переляканих солдатів на всі боки відскакувати від важкого протиснігового буфера. Капітан, очевидно, був такий вражений, що автобус проїхав ярдів із тридцять, перш ніж усі його шибки порозліталися від пострілів. Та Сміт, пригинаючись за кермом, усе ж вивів автобуса за ворота, різко звернув праворуч, на шосе, і огорожа казарм сховала їх від солдатів на плацу.

Але виявилося, що вони тільки потрапили з вогню та в полум'я: від іншого, куди страшнішого ворога тепер не було ніякого захисту. Сміт майже втратив управління автобусом, коли щось із страшною силою пробило бічні дверцята, пройшло крізь автобус і вибухнуло серед заметів за півсотні ярдів попереду.

— Це «тигр»! — закричав Шаффер. — Це та його бісова вісім десятивосьмиміліметрова…

— На підлогу! — Сміт пригнувся за кермом, і тепер з-за нього визирали лише його очі. — Перший снаряд пройшов занизько. А наступний…

Наступний снаряд пройшов крізь верхню частину задніх дверей і пробив дах просто над вітровим склом. Вибуху цього разу не було.

— Що це, холостий? — з надією запитав Шаффер.

— Який там у біса холостий! — знову випроставшись, Сміт шалено крутив туди-сюди кермо, кидаючи автобус у різні боки, щоб не дати стрільцеві прицілитися. — Протитанкові снаряди, хлопче! Перш ніж вибухнути, вони пробивають дводюймову броню.

Він пригнувся, коли пролунав новий постріл, і тре ій снаряд зніс більшість вікон з правого боку автобуса, засипавши його, Сміта, й Шаффера цілою зливою дрібних осколків скла.

— От хай тільки снаряд влучить у шасі або в двигун чи хоча б у протисніговий буфер, тоді ти дізнаєшся…

— Не треба! — заволав Шаффер. — Краще вже я нічого не знатиму!.. — Помовчавши трохи, він запитав: — Що, у нього там робочий час закінчився?

— Ні. — Сміт подивився у дзеркальце заднього огляду й вирівняв кермо. — Ніколи б не подумав, що радітиму з того, що за мною женуться кілька бронетранспортерів з альпійськими стрільцями.

Сміт увімкнув найвищу передачу і з усієї сили натиснув на газ. Шаффер обернувся й глянув крізь розтрощені задні дверцята. На дорозі можна було нарахувати принаймні три пари фар, ще дві вантажівки саме виїздили з воріт казарм, а між ними рухався танк, автобуса якому й затулили передні переслідувачі.

— Ну, радіти — не те слово. Щодо мене, то я просто в екстазі. «Тигр» — це одне, а вошиві транспортерчики — зовсім інше. — Шаффер швидко пройшов у задню частину автобуса повз Мері, Гайді та Карнебі-Джонса, які саме зводилися на тремтячі ноги, й побачив складені на задніх сидіннях ящики з пляшками.

— Шість ящиків! А ми просили лише два, — звернувся він до Гайді. — Золотко, ти мене просто ощасливила!

Він відчинив задні дверцята й почав витрушувати пляшки з ящиків на дорогу. Деякі з пляшок падали з глухим звуком у сніг на узбіччі, але автобус мчав на такій швидкості, що більшість із них розбилися на друзки.

Перша з двох передніх машин була вже за триста ярдів від автобуса, коли потрапила на розтрощене скло. Шаффер не бачив усього, що трапилося, але з того, що можна було розгледіти й почути звіддаля, наслідки були задовільні. Вогні від фар передньої машини почали кидатися в різні боки, вищання гальм долинуло навіть крізь гуркіт автобусного дизеля, а тоді пролунав гуркіт: це друга машина налетіла ззаду на першу. На мить обидві машини наче злиплися, рухаючись далі разом, потім завмерли: передні колеса першої опинились у лівому кюветі, а задні колеса другої — в правому. Фари обох машин погасли, але у світлі вантажівок, що їхали за ними, було видно, що дорогу цілком заблоковано.