Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

Канат, від якого раптово відпала така вага, шалено завібрував, але Томас на ньому все ж таки втримався. Він озирнувсь — і за фут від себе побачив поперечину нижнього пілона. На обличчі його застиг вираз жаху. Руки ще міцніше вчепилися в канат. А вже за мить рук там не було — тільки сталева поперечина, канат та довгий крик у темряві.

Тим часом другий вагончик наближався до горішньої станції. Смітові не було видно східного крила замку, але густий дим, який стелився тепер над долиною, свідчив, що пожежа ще не вщухла. Ця димова завіса рано чи пізно мала викликати занепокоєння в селі й у казармах. Так само, як і приглушені вибухи, що час від часу долинали з замку.

Коли дашок вагончика порівнявся з підлогою станції, Сміт із полегкістю зітхнув, побачивши біля пульта управління канаткою Шаффера. Щоправда, Шаффера вельми потовченого, з обличчям, заюшеним кров'ю; рухи його були не зовсім упевнені, погляд блукав, однак лейтенант, без сумніву, був живий і готовий діяти. Сміт відчув, як до нього знову повертається впевненість: доти він не усвідомлював, як його доля залежить від цього американця, але тепер, коли Шаффер знов опинився поруч, спинити їх двох було вельми важко.

Потім Сміт поглянув на дах станції. Мері й Карнебі-Джонс усе ще стояли там, притиснувшися спинами до замкового муру. Сміт помахав їм рукою, але вони не відповіли жодним порухом. Очевидно, подумав Сміт, прибульців з того світу не вітають помахом руки…

Шаффер, хоч він усе ще погано бачив і рухи його були не зовсім скоординовані, плавно зупинив вагончика саме тоді, коли підвіска порівнялася з дахом станції. Спершу Мері, а за нею й Джонс спустилися нейлоновою линвою на дашок вагончика, причому Джонс зробив це з міцно заплющеними очима. Ніхто не промовив ані слова, навіть коли Шаффер завів вагончика всередину станції і обоє спустилися на підлогу.

— Швидше! Швидше! — Сміт відчинив дверцята вагончика. — Всі сюди! — Він підняв з підлоги Шафферового пістолета, якого ті троє покинули в поспіху, і обернувся, почувши з-за дверей лютий собачий гавкіт та удари молотів.

Перша перешкода вже впала, тепер на шляху ворогів залишилися тільки ці нижні двері.

Мері з Шаффером були вже у вагончику. Джонс, однак, не рушив з місця. Він стояв зі Смітовим автоматом у руці, дослухаючись, як молоти гатять у двері. Обличчя його здавалося безтурботним. Потім він, ніби вибачаючись, сказав:

— Боюся, я справді погано переношу висоту. Але зараз річ в іншому.

— У вагончик! — майже просичав Сміт.

— Ні. — Джонс похитав головою. — Ви чуєте? Через хвилину вони виб'ють двері. Я залишуся.

— Ради Бога! — роздратовано заволав Сміт.

— Я на двадцять років старший від кожного з вас.

— Гаразд, — з розумінням промовив Сміт. — Хай вам щастить, містере Джонсе. — З цими словами він згріб ошелешеного актора в оберемок і запхав його до вагончика. Тоді підскочив до пульта, перевів до краю шкали важіль ходу, відпустив гальмо й уже коли вагончик рушив, вскочив у дверцята.

Коли вони виїхали з-під даху станції, в двері почали бити, здавалося, вдвічі дужче. У «Шлосс Адлері» не знайшлося ні відбійних молотків, ні зварювальних апаратів — досі в них не виникало потреби. Але це Сміта мало втішало. Годі було сподіватися, що пара залізних завіс довго витримає цей натиск. Сміт причинив дверцята. Шаффер сидів скулений, тримаючись руками за голову. Мері опустилася навколішки, сива Джонсова голова лежала в неї на колінах. Минуло хвилини зо дві, перш ніж актор поворухнувся. Тоді Мері поглянула на Сміта. На обличчі в неї з'явилася зморена усмішка.

— Все гаразд, — промовила вона. Усмішка на її обличчі згасла. — Я вже гадала, що ти не повернешся.

— Знаєш, так гадала не тільки ти. Після цього всього я маю вийти на відпочинок. За останні п'ятнадцять хвилин я використав запас талану на все своє подальше життя. Та й у тебе вигляд зараз не надто веселий.

— Не веселий, — погодилася вона, намагаючись не звертати уваги на сильну хитавицю. — Щоб ти знав, у мене морська хвороба. Коли б моя воля, то я обрала б якийсь інший транспорт.

— А ти ще не їздила там! — Сміт показав рукою на стелю. — Тоді б ти зрозуміла, що зараз ми їдемо першим класом. О! Проїхали другий пілон. Це вже півдороги.

— Лише півдороги. — Помовчавши, вона запитала: — А що буде, коли вони зламають двері і вдеруться на станцію?

— Переведуть важіль, і ми поїдемо вгору.

— Хочемо ми того чи ні?

— Хочемо ми того чи ні.

Карнебі-Джонс повільно підвівся, доволі спантеличено озирнувсь і промовив до Сміта.