Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

Невдоволений Сміт саме збирався поквапити його, та Шаффер уже зник. Якихось п'ятнадцять футів линви — і він уже стояв на даху горішньої станції. Сміт незграбно переліз через підвіконня, намотав линву навколо зап'ястка правої руки, схопився за линву лівою й поглянув на Мері. Та підбадьорливо всміхнулася, але впевненість зникла з її обличчя, щойно вона перевела погляд на трьох чоловіків, вишикуваних обличчям до стіни. Щоправда, Карнебі-Джонс також стежив за ними, але зброю він тримав так, наче вона могла щомиті вирватися й покусати його.

Сміт приєднався до Шаффера на даху станції. Обидва пригиналися, щоб їх не помітили знизу. Футів на десять від стіни поверхня даху була рівна, а далі круто йшла вниз під кутом десь градусів тридцять. Сміт задумливо озирнувся довкола й промовив:

— Не варто повторювати тієї вистави, яку ми влаштували тут минулого разу. Треба вбити скобу в стіну. Або в дах. Щоб можна було прив'язати до неї линву.

— Не треба нічого вбивати. Погляньте! — Розгорнувши руками сніг, Шаффер показав на міцні металеві грати, що захищали скляні плафони, крізь які світло падало в приміщення станції. — Ці грати пречудово нас витримають!

Він щосили смикнув за один із залізних прутів. Той не зрушив з місця. Сміт ухопився за прута лівою рукою, і вони потягли вдвох. Наслідок той самий. Шаффер задоволено всміхнувся і прив'язав линву до ґрат спеціальним вузлом. Сміт сів на дах і потягнувся рукою до линви. Шаффер обережно, але твердо перехопив його руку.

— Ні, вам не варто. — Шаффер показав на просяклу кров'ю пов'язку. — Заробите свого «Хреста Вікторії» іншим разом. А цей буде мій.

Він скинув з плечей ранця, дістався до зламу даху, вхопився за линву й поповз схилом униз. Біля краю даху загальмував і дуже обережно зазирнув за пруг.

Він був просто над одним з канатів. Футів за двісті під ним, тепер трохи ліворуч, вартові з собаками поспішали заметеною глибоким снігом стежкою до брами замку. Шаффер зрозумів, що всіх стягують на боротьбу з пожежею й на пошуки тих, хто її спричинив. З цього він зробив висновок, що землю під вікнами радіорубки вже дослідили й не знайшли там нічого, крім незайманого снігу…

Він обернувся й поглянув угору. Вартового на зубцях не було. Цього Шаффер і сподівався: адже немає сенсу чекати на ворога ззовні, коли він, за всіма ознаками, діє всередині.

Шаффер сповз іще дюймів на шість і перехилився через край даху. Цієї хвилини для нього важили тільки дві речі: чи є в приміщенні варта і, коли є, чи зможе він, тримаючись однією рукою за линву, другою застрелити з пістолета вартового? Цього Шаффер не був певен. На тренуваннях його вчили майже всього, але й там не могли передбачити, що йому знадобляться навички повітряного акробата. В роті у нього пересохло. Серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Він зазирнув у приміщення станції.

Там не виявилося ні вартового, ані наглядача, або ж вони просто десь поховалися. Але здоровий глузд підказував, що навряд чи хтось стане ховатися, коли на це немає жодних видимих причин. Скоріш за все вартових, якщо вони досі й були на станції, також викликали гасити пожежу й шукати ворога. На станції Шаффер побачив лише вагончика, масивні бухти канатів та не менш масивні акумулятори. Жодних підстав для занепокоєння.

Стурбувало його інше. Він не міг спуститися по линві на підлогу станції з тієї простої причини, що пруг даху виступав за край підлоги щонайменше на шість футів. Єдиним способом потрапити до вагончика було проповзти сталевим канатом угору. Шаффер не став замислюватися над тим, чи це фізично можливо. Це треба було зробити. Іншої ради не було.

Шаффер обережно підтягнувся линвою вгору й розвернувся ногами донизу. Ще раз поглянув над собою. Обличчя у Сміта було, як завжди, незворушне, але кожна риса його скоцюрбленої постаті виказувала напруженість. Шаффер підніс руку, показав на пальцях знак «о'кей!» і почав з'їздити по линві на пруг. Скоро його нога відчула під собою канат.

Спустившись іще трохи він сів на канат верхи і вхопився за нього руками. Перевернувшись, він завис на руках і ногах обличчям до місяця. Шаффер іще подумав, що з більшим задоволенням роздивлявся б нічне небо, стоячи на твердій землі футів на двісті нижче, а тоді поповз угору.

Це виявилося майже неможливим. Подолавши шість дюймів, він щоразу знову сповзав на п'ять униз. Канат, що йшов угору під кутом сорок п'ять градусів, був укритий захисним шаром слизького мастила, і Шаффер лише ціною надзвичайних зусиль виборював свої дюйми. Але такий спосіб пересування був би очевидним самогубством для Сміта з його скаліченою рукою і цілком відпадав для Мері й Карнебі-Джонса. Проповзши футів дванадцять, Шаффер поглянув униз, щоб зважити свої шанси, й зрозумів, що, стрибнувши, він у кращому разі зламає обидві ноги, а в гіршому — опиниться на скелях за двісті футів нижче від станції. Ще через десять секунд він з останніх сил, відхекуючись, наче бігун після марафону, виповз на дах вагончика.