Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

— Ну, — сказав Сміт, опинившись знову на рівному місці, — здається, дістав низу.

— А що, як ні? — запитав Крістіансен. — Що, як молоток просто ліг на якийсь бісів виступ за тисячу футів до справжнього низу?

— Тоді я дам вам знати про це, — відказав Сміт коротко.

— Ви поміряли линву? — втрутився Каррачола. — Скільки вийшло?

— Двісті футів.

— І ще вісімсот футів линви залишилось, еге ж? — похмуро всміхнувся Томас. — Вона знадобиться нам, щоб зв'язати увесь гарнізон у «Шлосс Адлері».

Нікого цей жарт не розвеселив. Сміт сказав:

— Мені потрібна залізна скоба і два портативні переговорники.

За кільканадцять футів від краю урвища вони розчистили сніг і міцно забили скобу в скелю. Сміт зробив дві петлі на кінці нейлонової линви, просунув у петлі ноги, скинув ременя й міцно пристебнувся ним до линви, потім почепив на плече переговорний пристрій. Після цього линву пропустили крізь скобу, і троє чоловіків, ставши спинами до урвища, намотали кінець линви собі на руки й приготувалися тримати тягар. Шаффер узяв у руки другий переговорний пристрій.

Сміт перевірив, чи нема де осипів або надто гострих виступів на краю урвища, обережно зазирнув униз і дав знак опускати себе. Спуск виявився нескладним. Як уже казав Томас, скеля була, по суті, прямовисна, тож йому залишалося тільки пильнувати, щоб не вдаритись об її поверхню, коли люди нагорі відпускали линву. Тільки один раз він, обминаючи виступ, різко гойднувся вбік, але за кілька секунд небезпека була вже позаду. «Альпінізм — нескладна штука», — подумав Сміт. Принаймні тепер вона здавалась йому нескладною — а може, причина просто в тому, що він не підозрював, що чекає його внизу.

Врешті його ноги занурилися на кільканадцять дюймів у сніг і торкнулися твердого грунту. Сміт обвів ліхтариком півколо — від кам'яної стіни до кам'яної стіни. Якщо це й був лише виступ гори, то надто вже великий — скільки сягало око й промінь ліхтарика, від скелі тяглося ледь похиле плато. Сама скеля була зовсім гладенька, якщо не брати до уваги однієї чималої тріщини в кілька футів завширшки, що проходила поруч із місцем, де він стояв.

Сміт вивільнився з петель і ввімкнув переговорний пристрій.

— Поки що все гаразд. Тягніть линву нагору. Спочатку подавайте вантажі, потім спускайтеся самі.

Линва поповзла нагору, в темряву. За п'ять хвилин усі вантажі було переправлено до нього. Невдовзі з'явився Крістіансен.

— І навіщо було набирати стільки альпіністського причандалля? — життєрадісно промовив він. — Усе це могла б зробити й моя бабуся.

— Може, варто було б прихопити з собою й вашу бабусю, — холодно сказав Сміт. — Але поки що ми не спустилися з гори. Візьміть ліхтарика, огляньте плато і з'ясуйте, яке воно завбільшки, де кращий шлях униз і, ради Бога, не впадіть у якусь яму.

Крістіансен усміхнувся й пішов виконувати наказ. Життя — для того, щоб жити, і Крістіансен справляв враження людини, яка таки дістає від життя втіху. Поки він з'ясовував обстановку, спустилися всі, крім Шаффера. З переговорника долинув його простакуватий голос:

— А як спускатися мені? Перебирати власними руками всі двісті футів? Двісті футів на змерзлих руках, та ще й на такій тонкій линві?! Невже ніхто про це не подумав?

— Дехто подумав, — спокійно відказав Сміт. — Перевір, чи линва все ще протягнута крізь скобу, а тоді кинь сюди, вниз, другий її кінець.

— Рішення завжди знайдеться! — задоволено гукнув Шаффер.

Щойно він спустився, як повернувся з розвідки Крістіансен.

— Все не так і погано, — повідомив він. — Попереду — ще одне урвище, це десь за півсотні ярдів звідси. Принаймні так мені здалося. Я не став перевіряти, наскільки воно круте й глибоке — у мене сім'я. Але на захід звідси плато поступово знижується. Здається, там ми й зможемо спуститися. Навіть дерева є. Я пройшов уздовж них ярдів двісті.

— Дерева? На такій висоті?

— Ну, не корабельні сосни. Карликові. За ними можна сховатися від переслідувачів.

— Непогано, — кивнув головою Сміт. — Ми зробимо там привал.

— Так близько звідси? — Подив у голосі Шаффера свідчив про те, що ця пропозиція йому не надто подобається. — Чи не варто було б нам ще заночі спуститись якомога нижче?

— Немає потреби. Якщо ми вирушимо на світанку, то надвечір будемо вже майже внизу.

— А я згоден із Шаффером, — розважливо озвався Каррачола. — Давайте подолаємо зараз стільки шляху, скільки зможемо. Як ти гадаєш, Олафе? — звернувся він до Крістіансена.