Стивен Кинг - Зелена миля

Я кивнув на знак згоди, а сам подумав: «Я ж поміг, правда?» Але то була якась мана, і я постарався якнайшвидше викинути це з голови.

Коли ми вже завертали на своє подвір’я, Дженіс нарешті заговорила вдруге — не про свою давню подругу Мелінду, а про мою інфекцію сечових шляхів. Хотіла знати, чи вона справді минулася. «Справді минулася», — відповів я.

— Що ж, добре тоді, — сказала Дженіс і поцілувала мене над бровою, в те моє тремтливе місце. — Може, нам варто, ну, зайнятися дечим цікавим. Якщо маєш час і бажання, звісно.

Маючи багато останнього й достатньо першого, я взяв її за руку й повів до спальні в глибині будинку, і зняв з неї одяг, поки вона погладжувала той мій орган, що набряк і пульсував, але більше не болів. І, прослизаючи в її ніжність, поволі, так, як їй подобалося — як подобалось нам обом, — я думав про Джона Коффі, який казав, що він поміг, він поміг, адже так? Як уривок пісні, що застряг у тебе в голові й ніяк звідти не вшиється, доки не затреться до дірок, хай йому грець.

Згодом, коли я вже їхав до в’язниці, мої думки перебігли на те, що незабаром уже потрібно буде розпочати репетиції страти Делакруа. А одне потягло за собою інше: Персі цього разу гратиме головну роль, і моїм тілом пробіг холодок переляку. Потім наказав собі просто йти вперед. Одна страта, і ми, швидше за все, спекаємося Персі Ветмора назавжди… та все одно я відчув той холодок, наче інфекція, що мені дошкуляла, не покинула моє тіло, а тільки змінила місце дислокації й тепер не пах мені випікала, а виморожувала хребет.

— Ходімо, — сказав Брутал, звертаючись до Делакруа наступного вечора. — Ми йдемо на маленьку прогулянку. Ти, я і Містер Джинґлз.

Делакруа зиркнув на нього з недовірою, а потім сягнув рукою в коробку з-під сигар і витяг мишу. Тримаючи Містера Джинґлза в згорнутій долоні, він звуженими очима поглянув на Брутала.

— Про що ви говорити? — спитав він.

— Сьогодні важливий вечір для тебе й Містера Джинґлза, — відповів йому Дін. Вони з Гаррі саме підійшли до Брутала. Ланцюжок синців на шиї в Діна змінив колір, прибравши гидкої жовтуватої барви, але принаймні він уже міг говорити, не гавкаючи, як собака на кицьку. Він перевів погляд на Брутала. — Бруте, як думаєш, треба на нього браслети начепити?

Брутал наче замислився.

— Та нє, — по роздумах протягнув він. — Він слухняним буде. Будеш, Деле? Ти й миша, ви обоє. Вам же сьогодні виступати перед великими шишками.

Ми з Персі стояли напоготові біля столу чергового й спостерігали за цим. Персі згорнув руки на грудях, а на губах у нього грала ледь помітна презирлива усмішечка. За кілька хвилин він витяг роговий гребінець і заходився вичісувати собі волосся. Джон Коффі теж дивився, мовчки стоячи біля ґрат камери.

Вортон лежав горілиць на ліжку. Він втупився в стелю й не звертав на дійство жодної уваги. Він усе ще «був слухняним», хоча слухняними в його розумінні лікарі Браяр-Ріджа називали кататоніків. Але присутньою при всьому цьому була ще одна людина. Ми сховали цього чоловіка в моєму кабінеті, щоб не мозолив очі, проте його кістлява тінь падала з дверей на Зелену милю.

— Жчо дзе значити все, ви, gran’ fou? — скаржливим тоном запитав Дел, підтягуючи ноги на ліжку, поки Брутал відмикав подвійний замок на дверях його камери й відсовував їх убік. Погляд француза перебігав з одного наглядача на другого, а потім на третього.

— Я тобі скажу, — відповів Брутал. — Містер Мурз ненадовго поїхав, у нього дружина нездужає, ти, мабуть, чув. Тому за головного в нас містер Андерсон, містер Кертіс Андерсон.

— Справді? А мені що з того?

— Ну, — озвався Гаррі, — начальник Андерсон чув про твою мишку, Деле, і хоче побачити її виступ. Там в адміністрації семеро зібралося, він і ще шестеро, чекають, коли ти до них завітаєш. То не прості наглядачі в синіх костюмах. Там доволі великі шишки, як і сказав Брут. А один з них — політик, здається, із самої столиці штату.

Зачувши це, Делакруа помітно розприндився. І я не побачив ані сліду сумніву на його обличчі. Авжеж, вони хочуть побачити Містера Джинґлза; а хто б не хотів?

Він понишпорив у камері: спершу під ліжком, потім — під подушкою. Врешті знайшов одну з тих великих рожевих м’ятних цукерок і котушку шалених кольорів. Запитально поглянув на Брутала, і той кивнув.

— Угу. Здогадуюся, що якраз трюк із котушкою вони й хочуть побачити найпершим. Але льодяники він теж хряцає дуже забавно. І коробку сигарну не забудь. Ти його в ній понесеш, правда?