Стивен Кинг - Зелена миля

— Твою ж наліво, урок історії ! — вигукнув Брутал і штурхонув Вортона, виганяючи з камери. — Оце ж ніколи не знаєш, що тебе тут-во жде, доки на зміну не прийдеш, знаєш тіки, що буде гарно. Але ж стільки гарних людей кругом, то воно якось і логічно наче. А знаєш що? Вже зовсім скоро ти сам станеш історією, Дикий Білле. А поки що охолонь трохи. У нас є для тебе спеціальна кімнатка. Охолоджувальна.

Вортон видав розлючений нерозбірливий викрик і кинувся на Брутала, навіть попри те, що був надійно закутий у сорочку, з руками, зав’язаними за спиною. Персі потягнувся до свого кийка — фірмове рішення Ветмора на всі випадки життя, — але Дін поклав руку йому на зап’ястя. Персі зиркнув на нього здивовано, мало не обурено, неначе хотів сказати, що після всього заподіяного вже хто-хто, а Дін не мав би йому перешкоджати.

Брутал штовхнув Вортона вперед. Я зловив його і штурхонув до Гаррі, а вже той надав йому прискорення по Зеленій милі, повз зловтішного Делакруа й відчуженого Коффі. Вортон швидко перебирав ногами, біжучи, щоб не впасти долілиць, і всю дорогу плювався прокльонами, як електрод зварювальника — іскрами. Ми закинули його в останню камеру праворуч, поки Дін, Гаррі та Персі (який уперше за весь час не скаржився на те, що його несправедливо експлуатують) витягали весь непотріб із гамівної. Доки вони були зайняті, я перекинувся кількома словами з Вортоном.

— Вважаєш себе крутим, — сказав я, — і, може, так воно і є, синку, але тут твоя крутизна як до сраки карі очі. Часи, коли ти залякував людей, у минулому. Будеш із нами по-доброму, ми будемо по-доброму з тобою. А будеш робити нам проблеми, все одно врешті сконаєш, тільки перед тим ми тебе обстругаємо, як олівець.

— Вам буде в кайф глядіти, як я конаю, — хрипко проговорив Вортон. Він силкувався скинути з себе гамівну сорочку, хоч не міг не знати, що користі з його борюкань не буде жодної, і обличчя в нього було червоне, як помідор. — Але, пока не здохну, я зроблю ваше життя нестерпним.

І він, як сердитий бабуїн, вишкірив до мене зуби.

— Якщо це все, чого ти хочеш, зробити наше життя нестерпним, то можеш уже видихати, бо ти свого добився, — сказав Брутал. — Але нам буде абсолютно наплювати, Вортоне, якщо весь час до кінця свого терміну на Милі ти просидиш у кімнаті з м’якими стінами. І цю шизосорочку з тебе ніхто не зніматиме, поки від браку циркуляції крові руки не загангренять і не відваляться. — Він зробив паузу. — Ти знаєш, сюди взагалі мало хто заходить. А якщо ти думаєш, що комусь не насрати на все, що з тобою тут відбувається, так чи інакше, то краще подумай ще раз. Для всього світу ти вже мертвий злочинець.

Вортон уважно дивився на Брутала, і барва потроху полишала його щоки.

— Зніміть з мене це, — прохально сказав він. Занадто психічно здоровим і розумним тоном, щоб йому можна було повірити. — Я буду послушним. Мамою клянуся.

У дверях камери виник Гаррі. Кінець коридору скидався тепер на гаражний розпродаж, але щойно ми розпочинали, то швидко наводили лад. Уже ж не вперше; процедуру ми знали.

— Готово, — повідомив Гаррі.

Брутал ухопив за виступ під полотном на місці правого ліктя Вортона й ривком поставив його на ноги.

— Уперед, Дикий Біллі. І думай про хороше. У тебе буде як мінімум двадцять чотири години, щоб зарубати собі на носі — ніколи не сиди спиною до дверей і завжди скидай тузи та вісімки.

— Зніміть з мене це, — повторив Вортон. Його очиці перебігали з Брутала на Гаррі й на мене, і червінню знову наливалися щоки. — Я буду послушним… кажу вам, я усвоїв урок. Я… я… уммммаааах !..

Зненацька він повалився на підлогу, половина тіла опинилася в камері, а інша половина — на пошарпаному лінолеумі Зеленої милі. Його ноги смикалися, тіло вигиналося.

— Господи, у нього епілепсія, — прошепотів Персі.

— Ага, а моя сестра — вавилонська шльондра, — скептично відказав Брутал. — По суботах вихиляє стегнами перед Мойсеєм у довгій білій вуалі.

Нахилившись, він узяв Вортона під одну пахву, а я — під іншу. Дикий Білл тріпотів між нами двома, як упіймана на гачок риба. Нести його тіло, слухаючи, як він постогнує в одну дірку й пердить в іншу, було одним з найнеприємніших досвідів мого життя.

Я підвів погляд і на мить зустрівся очима з Джоном Коффі. Вони в нього були налиті кров’ю, темні щоки блищали від вологи. Він знову плакав. Я згадав Гаммерсміта, його кусючий жест рукою, і здригнувся. А потім знову звернув усю свою увагу на Вортона.

У повстяну кімнату ми його закинули, як мішок з картоплею, і дивились, як він звивається в гамівній сорочці біля зливного отвору, який ми колись перевіряли, шукаючи мишу, що почала своє життя в блоці Е під іменем Пароплав Віллі.